Вірші класиків - українська та світова поезія

Дивуєшся, чому мій спів
Не той, що був колись.
Дивися! Сльози ріками
По краю розлились.

Сторощені гаї, ліси,
Замовкли солов’ї,
Змінилися, я знаю це,
І співанки

Минуло літо. На стерні
Полукіпки дрімають,
А доокола них плуги
Вже ниву підкидають.

На небі хмари. З-поза хмар
Каправе сонце світить,
Ненагодований товар
Женуть з

Ми йшли з собою. Тихий май,
Зелений май розцвівся,
Ми йшли з собою, де ручай,
Як вуж лугами вився.
Ми йшли з собою. Ранок був,
Черемха біла цвіла…
Нічо, нічо я не забув,

Люблю я тиху ніч. Спокій німий, безмежний
Дає мені якесь слабе вражіння смерті.
А все ж таки з життям він так собі сумежний,
Що їх обох зіллялись разом черти
В один великий

Бий, лови, держи медведя!
Клич людей, подай рушницю!
У сараки дєдя Федя
З колешні пірвав телицю!

Гонять ґазди з палицями,
Гомін горами лунає,
А медвідь заліз до ями,

Куди не ступлю, не піду,
Тебе я всюди бачу —
Чи тут, чи там, чи там, чи тут
З очей тебе не трачу.

І навіть, навіть в тихім сні
Мені ти вічно снишся.
То йдеш зі мною і

На гостей зала мовчки жде,
Як бойовище жде на битву,
Вже мати донечку веде
І шепче, ідучи, молитву,
А доня, як у бій іде.

Іде, як в бій, а серце в груді,
Як пташечка,

Останній птах в вирій летить,
Остання квітка в’яне,
Листками вітер шелестить,
Немов говорить: цить, ах, цить!
Тепер спокій настане.

Що процвітало навесні,
Гарячим літом

Малюнок

Надбігла хмара чорна і закрила
Останній клапоть неба. Ніч і тьма,
Як птиця хижа, чорнокрила,
На землю каменем лягла.

І не доглянеш, де хлів, а де хата,

О, стріхи мої низькі,
О, гори мої сині,
Які ви серцю близькі,
Я чую вас щолиш нині!

Я щолиш нині бачу
В чужім далекім краю,
Коли за вами плачу,
Коли про вас

Висока сіра скеля,
Така стара, як світ,
Під нею зимна хвиля
Сполокує граніт.

Над нею небо синє,
Отари білих хмар,
І місяць небом лине,
І ніч — як чарів

Ні! Я не лізу на котурни,
На пальцях в небо не здіймаюсь,
Не роблю з свого серця урни,
Огнем бенгальським не займаюсь.

Я не дивлюсь на світ звисока,
Брудною не горджу

Недомовленеє слово,
Недоспіваная пісне!
Чи почнетеся нанóво,
Чи від жалю струна трісне?

Безнадійні сподівання,
Бездорожнії дороги,
Безнастанне мандрування
Крізь

Неділя. Вечір. На горі табор,
Тут Гаєрсберг, а дальше — Обертор.

Старинна башта. Діри для гармат,
Минувшість визирає з-поза ґрат.

Минувшість — ніби сталевий лицар,
Обличчя

Світів бездонні океани,
Життя незглиблений Мальштром!
Від Прометея до Нірвани —
Які великі ви, титани!
Який нужденний я атом.

А прецінь глобів метелиця,
Світів відвічна

Розвіялися сни мої рожеві,
І молодечі мрії так змарніли,
Як ранні квіти, зварені морозом.
І вже мені їх більш не позбирати,
Не привернути до життя, красою
Не звеселити ока, не

Рожевий квіте, рожевий квіте,
Чого ж ти облітаєш?
Дівчино моя, мій милий світе,
Чому мене кидаєш?

Не рада б рожа, не рада б рожа
Рожевий лист ронити,
Так воля божа,

Порадь мені, Черемоше,
Порадь мені, брате,
Куди мені тої долі
У світі шукати?

Отут вона, як квітонька,
До схід сонця цвіла,
Отут вона до місяця
Зі мною

Як тут чудово!.. В яр глибокий
Падуть дзвінкі, скляні потоки,
Як хрусталеві сльози гір,
Їх вічні невгамовні тони,
Немов жалі, немов прокльони,
Летять каскадами в

Покрита травою висока могила,
На ній я з тобою сидів, моя мила,
Сидів я з тобою нічною добою,
Як місяць сріблистий сходив над горою.

Покрита снігами висока могила,
Дрібними