Вірші класиків - українська та світова поезія

Ой матінко, зоре,
Вже ревниться в шумі,
І кличе, і грає,
І зве мене в море,
Ой мати моя!
На шпиль посилає
Мені у задумі
Пісні забуття —
За морем стужився вже я,

Найкраща мрія перемрієсь,
Зчорніє сонце золоте,
А тихий смуток не розвієсь
Усе гніте, усе гніте…

Така осіння сіра смута
Тебе взяла із мого дому,
Відвічна тайна незбагнута
Упокоїла твою втому.

Така безсонячна година,
В якій останні рожі жовкли,
Тебе взяла від твого

Далеке море, срібна мріє!
Ще нині виджу гребінь хвиль…
Я бачу, чую — шум твій віє,
Хоч ділить нас три сотні миль!

Непроходимі маєш броди,
Таємно шепче гамір твій,
Твій

Друже! Бачиш образок на стіні?
На картині малій в чорних рамах
Захід сонця між дерева лісні
Багряніє, снуєсь в темних плямах,
Кругом сніг розсипаєсь на пні,
На снігу тім

Десь давно, мов сниться, сміялися очі,
І сміх мені грав на рожевих устах,
Чужі мені були пригноблені ночі,
Зажура і смуток не клались на шлях!

Десь давно, мов сниться, летять

Чорний птах летить над нами,
Крила, кігті простягнув,
Зойк його несесь світами,
Кров червонить острий клюв,
Звізди плямляться кервою,
Крила б’ються — грім гуде!
Леденіє

Осінній вихор так жалісно грає,
Заводить, стогне, шумить за вікном,
Мов окаянних, скимить, завиває,
Б’ється під вікнами чорним крилом…

Душе проклята! Душе з того світа!
Чую

Час, в якому прийде
Моя смерть, як зав’яну,
Хай се квітень буде,
Райське сонячне рано!

Най в садку соловій
Мені дзвонить востаннє,
Рож, ясминів, лелій
Йде за трумном

Пізня осінь блудом блудить
Між кущами в’ялих рож,
Квітів вже вона не збудить,
Сіє сльози сірих рос.

У лахміття грішне тіло,
Як жебрачка, зодягла,
Розпустила косу

Журба поорала чоло моє бідне,
І сивіє з горя мій волос,
Втомився я смутком, дрижить плачем голос,
А зірка остання і никне, і блідне,
Журба поорала чоло моє бідне…

Ще

Михайлові Яцківу

Ой не дзвонять, не задзвонять в церкві дзвони,
Йдуть жовнярські, йдуть жовнярські похорони,
Напереді рівним кроком йдуть жовняри,
А за ними —

На білому тілі берези
Хрест витяла людська рука,
Вниз кануть зі знамені слези,
На стежечку ллється ріка.
На стежці мотиль умирає,
Зранив йому вбійця крило —
І плаче

Шпиль вінчають хмар отари,
Мов з вулканів темний дим,
Зорі сяють, через хмари
Блиском блимають блідим.

По узбіччях стогнуть дуби,
Лине гомін, чути шум —
В хмарах

Олімп добути йдуть великани —
Гори від ружжя блискати стали,
З гуком валяться зломи і скали,
Б’ються з богами грішні титани!

До неба друться, дзвонять мечами,
Зевса стягнути

Попри шпилі мідяними рядами
Сунуть хмари пекельної кари —
Гріх карають лицарі з рушницями,
Триста років заковані в хмари…

А ті хмари розійдуться імлою,
Як народ підійметься

Валиться туча гримуча, студена,
Від блискавки грому горить небосхил,
Під градом трепече від жаху вселенна,
Земля умирає, збавляється сил…

Валиться туча і блискають громи,

Бездонний провал сатаніє,
І грозить, і звіриться хлань,
Із хлані, що вітер повіє,
Морозить тьма стонів, зітхань.

Скрегоче, гуде у темряві
І клубиться чорним вужем,
Аж

Гоп! го-оп!.. зблукав я в пітьмі у лісі,
Темінь лягає в зимний яр…
Цить!.. Не відгукнесь лист на горісі,
Ані не блисне промінь з-за хмар.

Чую, в темряві смута літає,
Сто

Співцеві «Швейцарії»

Як тужить трембіта, як грають отари,
Як срібно дзвіночки ридають!
Як квилить узлісся, як плачуть флояри,
Як ревне ридання лунають!
Як гарно на