Вірші класиків - українська та світова поезія

На кучерявих пнях діброви
Нічка сріблисті тче основи,
Срібним промінням тче, гаптує,
Внизу дрижучі листи туї,
Внизу дрижучі…

На веретені мого серця
Смуток сріблисті тче

Марусі

Царівна Іріс по млах походжає,
Райдугу злоту на світ напинає…
Кладе на хмари дрібонькі алмази,
Жар-аметисти, рубіни, топази,
Кожда хмаринка брильянтами грає,

— Мамо! Ти мовиш, що в день,
В якому я народився,
В білих коронах вишень
Весняний чар золотився,
Дзвінко лящів соловій,
Усе сміялось, а сонце
Брильянтів сипало рій
В

На захід сонця гнесь кедрина,
Шумить зі скель в вечірню даль,
На берег моря хуртовина
Викочує кораль…

І чують кедри — буртить море,
Коралі вітер вдаль поніс,
Розвіяв в

Як широкі землі божі,
Все тут має свою ціль,
В небо лине запах рожі,
Роси кануть в чашу зіль.

Легіт віє з гір на море,
Шумить ночі темний бір,
З моря плач іде на гори,

Ніч. Б’ють повагом години,
До молитви склав я руки.
Сім… і вісім… дев’ять лине —
Лине, линуть в тишу звуки.

Ген на небі меркне зоря,
Я молюся, а з молитви
Ллється

Ви навчили мене гіпокриз’ї, брехні,
Пси, вампіри, раби конвенансу!
Оплювали мені мої мрії сніжні,
Мою білу, як ангел, романсу!..
Ви навчили мене гіпокриз’ї, брехні!

Хай

Поглухли, посліпли в безстидній дрімоті,
Ні легіт не війне над їх головами,
Шувар не шелесне від гнилої ями,
Посліпли, поглухли — в болоті.

Не війсь над мерцями русалчиним

Ой кобзи рясно грали,
Лунав веселий сміх,
Мов звізди, очі сяли,
Сріблистий танець біг,
Сріблистий танець біг,
А кобзи перестали
Замовк веселий сміх,
Кінкети погасали,

— Співаче! Най громом поллється твій зов!
Той сльози лиш сіє, сей виточив кров,
Навіщо збільшати знемогу?
Сліз нині на світі у кожного вбрід,
О будь моя пісне — дорожний граніті

Я даром, даром дав усе,
Що мав святе, усе їм дав!
Нащо ж кудись ріка несе
В незнану даль мій бідний сплав?.

В душі великий жаль тремтить,
Хоч сліз не скочує на вії,
Жре

По синяві мчиться кораблик горою,
Шо срібні у нього вітрила…
Пливе срібний місяць, мандрує з прибою,
На синь його Мойра спустила.

Чи плесо, як гребінь, чи піниться море,
Він

Сонце!.. Сонце!.. Я спинився,
Посумнів мій дух в безмеж,
Там на плямах пише вічність
Загадочне слово: вмреш!..

Земле!.. Земле!.. Збивсь я з плаю,
Загубив орлиний слід —

Ой матінко, зоре,
Вже ревниться в шумі,
І кличе, і грає,
І зве мене в море,
Ой мати моя!
На шпиль посилає
Мені у задумі
Пісні забуття —
За морем стужився вже я,

Минеться ніч, розвієсь тьма,
Просниться чорний сон.
Настане день! Життя, весна
Загляне до вікон.

Та нім мине недолі час,
Нім щастя зацвітуть квітки,
О пісне! – не кидай

Калино-малино, чом листячко рониш
І мечеш на фалю?
Дівчино-рибчино, чому мене гониш
Від себе без жалю?

Зелені листочки поплинуть з водою
Й не вернуть ніколи.
Я молодість

Вороне чорний! Ти з якого краю
линеш?.. “Кров! кров! кров!..”
Тихо, я вже знаю.

Вітре, чого ти так сумно й робільно
виєш?.. “Шу! шу! ш-нір!..”
Пст! говорити не

“Де єсть твій дім, твій тихий дім?
Скажи, мій любий брате…” –
“Ударив нагло ясний грім,
Спалив мій дім, звалив мій дім,
Нема де зимувати”.

“Де твоя жінка, діточки,
Де

Біла мево, що кружляєш
Над водою низько-низько,
Чом же ти так безупинно
Б’єшся й жалібно квилиш?

Подивися, біла мево,
Як же ти мала-маленька,
Проти моря як нужденний,

Листками вітер котить
І кидає в болото;
Стежками попід гаєм
Бездомний сум блукає.

Обходить перелоги,
Рахує панські стоги,
Обходить хлопські ниви
І плаче,