Вірші класиків - українська та світова поезія

Я кинув там камінь і слухав —
Прогалина тихо ковтнула —
Приповз я і глянув без руху,
Тривога слова всі забула…

Втім, скічка біжить на долину!
Хто здержить? Стрілою майнула

Загуділи водопади,
Заридали серед скал,
В сонці сяють дві каскади,
З зойком мчиться в пропасть вал.

Що одна — то біла шарфа
З похоронного вінця,
А що друга — ревна арфа

«Молодій музі»

I
Над озером Щирбським ні пташка не пирхне,
Край плеса ліщина не шепче,
Ні рожі не дишуть, вітрець не чичирхне,
Так тихо, ні плесо

Ідуть круги від берегів,
На глибінь ринуть, ринуть,
Встає, то тихне гнів кругів,
Зриваються, то гинуть…

Від скель землі іде півкруг
І ропіт хвиль рокоче —
Чи плесо йде,

Скотився з гір граніт униз,
Зарився в урочиська,
На ньому виріс кипарис,
Немов вежа готийська.

У стіп його, об скелі бік
У мушлях друться води,
В скалі шайтан чи чоловік

Самотня сосна, одинока
Верхів’ям хилиться, тяжить
У пропасть… Пропасть чорноока
Своєю тайною манить…

На скелях Богом позабута
Думає сосна, гей у сні,
Яка се тайна

Ту стань! Підземне море
В Гадес ввійти боронить,
Бач, хвиля берег боре
І в камінь глухо дзвонить.

Без вітру плещуть води
На озері підземнім,
Судно тне чорні броди,

Як я вибирався з журбою
В чужину за тисячу миль,
Без впину летів наді мною,
Проводжав мене чорний мотиль.

Куди б я не мчався в дорозі,
Убити — даремна зусиль!
Аж десь на

За сонцем лугами вела мене туга
І туск сього світа — на гори,
Далеко-далеко від берегу Буга,
Невже там загубиться горе?

Я станув на шпилю… Шуміли вершини,
Їх шумом строїв я

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Поглянь

Мов велетень грізний з горбів синявих краю
Обідраним хребтом над зелень виринає,
Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає,
На ньому зломи скель в промінні сонця сяють.

Між зламами

Куди сповершені гранітні горді стіни
І смерековий ліс у вічній млі дрімучій —
В провалині страшній, у темних борів тіні,
Мов срібнолетний вуж, там повзе Прут ревучий.

Глянь в

Притихла буря… Низько над землею
Тягнуться хмари втомлені, понурі;
Сонце сховалось під сіру кирею,
Хати здрімались, задумані, хмурі…

У густій мряці потонули гори,
Тишина

Мою колиску шум смерек пестив
І Пруту шуми;
Понад колибу зимний вітер вив
Болючі думи.

Мені табір овець ріднею став
У полонині;
Вже змалку — гей! — я верхи покохав

Гори слонили мряки сині,
Туга дрімучий ліс покрила,
В глибокій сумерку годині
Отара хмар по небі плила…

Ген, коби ти, дівчино мила,
Була в ту хвилю в полонині!
Пусто… Ліс

Над каламутною водою
стою в задумі,
Уся моя душа, здається,
втонула в шумі.

Глухо об берег хвиля плеще
та в камінь б’ється,
І однотонна якась дума
в хвилях

Прийди, сповита в чар пригаслих рут,
Як день конати буде;
Прийди з устами, наче маків жмут,
Відслони білі груди…

Вколиши душу звуком срібних струн,
В вечірній чар привдійся,

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, –
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, –
Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби

Не раз в вечірнюю годину
Я йду поблиз твоєї хати
І чую, як тугою линуть
Звуки вечірньої сонати
В край зоряних світів…

Я чую: ти сама їх граєш,
Як і колись. Чи на

Не раз душа моя скимить
В глухі беззвіздні ночі,
І сум туманний давить грудь
І до землі толочить…

Не сниться стать мені твоя,
Ні твої сині очі,
А душа стогне і скимить