Вірші класиків - українська та світова поезія

Ти їдеш там, де млисте, зимне море
Мутними хвилями змиває береги,
Де небо півночі студене, непрозоре
Спов’є всі думи мрякою нудьги…

Ти їдеш там, де в холоду обіймах
Найкращі

Як сумно ти грала в той вечір розлуки,
Як жалко твій спів линув вдаль,
Неначе закляти хотів в свої звуки
Весь біль мого серця і жаль…

Ридали всі струни, акорди стогнали,
І

Не йди від мене ти, що все сіяла
На небі мого щастя, як промінна зоря,
Диви: найкращі квіти доля потоптала,
І стежку заступили темні тіні горя…
Не йди!..

Твій голос — то слізна без слів
Молитва білих квітів,
То тихий мелодійний спів
Із зазірних засвітів…

Твій голос — то страшний проклін, —
Аж серце каменіє…
Твій голос —

Ти була для мене цвітом рідних піль,
Снігу білим пухом з верхів моїх гір,
Ти була для мене сумом чорних ріль
І пошумом бору, що шлеться в простір.

Ти була для мене тим співом

Не раз по тобі тужу в розжалення годину,
Як вітер жалісно об рами б’є віконні;
Надворі смутна ніч… Дощ стогне без упину
Та дзвонить на вікні мелодьї однотонні…

Душею я в той час

Як прийде осінь тиха, сумовита
І вбере поле жовтою травою,
Земля затужить за леготом літа, —
Затужу за тобою…

Як прийде осінь тиха, сумовита
І все овіє тихою тугою,

Тиха, сумна, як мрії тінь повіяна,
Ти крізь душі моєї йшла кімнати,
Світи, де була пустка безнадійна,
Ти стала цвітом устеляти.

Тиха, сумна, як сонця блиск вечірній,
Шо в

Слухай! Клянуся: орлинії крила
Розпущу ще раз і злину горою;
Ше розжариться в грудях моїх сила,
На лет зірвуся… Лиш ти будь зі мною.

Ше раз зірвуся в зоряні блакити
До зір,

Осінь холодна, непривітна, зимна…
Покутну пісню вітер в полі віє,
Над світом хмара сповершилась димна,
Як килим смутку, втрати, безнадії…

Осінь холодна, непривітна, зимна…

Гей, гей! Чимало полетіло
Пташат від своїх гнізд,
Чимало хмар перекотилось,
Чимало згасло звізд!

Гей, гей! Чимало із левади
Сплило води у ліс,
І серця мрій чудових,

Часом моє серце такий тисне біль,
Як сумерку тиша понад стерні злине…
Розстогнаний вітер гуде серед піль,
Стеблом помітає та безслідно гине.

Часом моє серце такий тисне біль,

Мов нині бачу все: у залі балевій
Веселий гамір слів за шумом шовку в’ється,
І мерехтить кругом світил дрімучих рій,
І гомін музики меланхолійно ллється…

У вирі ми пливем! Я

Гей, знаю, що не підеш ти в життя за мною,
В життя, що мріє тінню беззвіздної ночі,
А прецінь серед виру з такою тугою
За тобою беззвіздно блудять мої очі…

Як хвиля срібних

Казали мені люди, що в нову податись
Гадаєте дорогу. Вже і костюм шиють,
Мирт жде, щоби вінком голівку вашу вбрати, —
Все готове… Ще тільки перед світом криють.

І в тім невдала

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,
І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся

Часом, як смерк розстелить сірі крила
І довгі дні стануть западати,
Ти в дім приходиш, моя ясна, біла,
І крізь самотні тихо йдеш кімнати.
Віє від тебе запах рож весняних,
Шо

В розмріянь болісній годині,
Як смерк прислонить сонні гори, —
Вітер з травою в полонині
Веде таємні розговори.
В розмріянь болісній годині,
Як зашумлять вечірні бори,
А

Я іду… Чорна ніч слонить тінню мене,
Вітер спомини звіє по мені,
Мов скиталець блудний, човен мій пожене,
Гей, на море, на хвилі на сині.

Я іду. Чи найду супокійний

Минають дні, минають ночі,
Ти за буфетом все сама;
В утому вбрали твої очі
Сліди недоспаної ночі,
Жалоба в них тремтить німа…

Скажи, маленька, чи ніколи
В тебе не