Вірші класиків - українська та світова поезія

Не раз в душі моїй снуються
Старої пісні тихі звуки;
Кімната, смерк, скрізь тіні в’ються,
Сум надвечірньої години,
Поруч рояля стать дівчини —
Золоті коси, білі руки,
І

Ходи, дівчино! Над ручаєм
Шпаркий нас човен жде.
Гей, попливем дрімучим гаєм,
Води задуманої плаєм
Нас хвиля поведе!..

Ходи, дівчино! В тихім гаю,
Довкола берегів,

Із полотна глядиш на мене
Таким безмірно сумним зором,
А в ньому тиха меланхолія
Змішалась з вдаваним докором.

У кутиках усток вишневих
Таїться скромно відтінь злоби,
І

Гей, чи заглянеш ти коли
В світ моїх дум?
Чи він розжарить грудь твою,
Зворушить ум?

Може, в далекий підеш світ
Із цих сторін.
Я, що у тій долині зріс,
Тут стріну

Не жду спокою! Бурі жду,
Щоби заграла громом;
Най олов’яним звоєм хмар
Над моїм стане домом…

Її святих огнів я жду,
Коли над головою
Розсвітять темний небозвід

Іване без роду, Іване без долі,
Куди не ходив ти, кого не видав?
У спеку і стужу, у лісі і в полі
Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…

На сербських зарінках* клалась твоя сила,

І тебе мені жаль, сірий сину півночі,
Що ідеш день чи ніч — і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…

І тебе взяв указ із

Далеко за хатами
Посеред моря трав,
Порослий шуварами,
Дрімав півдикий став.

Заріс, зчорнів, запався,
Змережив зіллям дно,
Хіба лиш місяць клався
Ніччю на те

Ходить смуток по темній касарні,
Тихо ходить попід сірі стіни.
За ним світло збитої ліхтарні
Снує довгі чудернацькі тіні.

У куточку при розгрітій печі
Гуртом сіли втомлені

Гей, сипле сніг, невпинно сипле сніг,
І біла ніч приходить.
За мною сто завіяних доріг,
А віддаль тугу родить.

До тебе, краю бідний мій,
За горами-ріками
Я в студінь, в

При окопах — в сірий день осінній,
Де ще ранком стояли солдати,
Впав від кулі отаман курінний,
Впав сердега при дулі гармати…

А соколи далі полетіли,
Полишили свого отамана,

В огороді коло хати,
Де айстри вмирали,
Жовнярики молодого
Стрільця поховали.

Та не встигли витесати
Хрестика з дубини,
Посадили на могилі
Чорний кущ

На Поділлю при дорозі,
Що йшла вздовж ланів,
В спеках, в стужах, на морозі
Малин хрест чорнів…

Місяць сяєвом стелився
На стерні пусті:
Йшли стрільці… Слізьми залився

Несуться хвилі рвучі,
Шумить підводний вир.
Над берегом на кручі
Дрімає монастир…

Іде вечірня хвиля,
Темніє небосклін.
Об берег плеще хвиля,
І тужно плаче

Виє буря коло хати,
Стріху рве буйну;
Гей, післала стара мати
Сина на війну.

І хрестом благословила
На криваву путь,
Срібний хрестик положила
На синову

Ранком, як стало лиш світати,
Прийшли під церкву царські слуги.
Як стали дзвони забирати,
Понісся плач жалю і туги…

Так дзвони плакали, ридали,
І плач їх бив в мужицькі

I
Погоріла наша хата, погоріла,
І стодола з вітром, з димом полетіла,
Осталися на подвір’ю стіни голі,
Ходить вітер по світлиці і стодолі…
…А мамуню положили

Прийшов до мене біль,
Прийшов та й сів за стіл;
Ішов від рідних піль,
Ішов від рідних сіл…

Казав, що там пожар,
Вся сила пекла й лють,
Шо там до синіх хмар
Стовпи

Кленовим листям вікна вбрала,
А хату — чарами пісень,
З Сольвейги піснею чекала
І ніч і день, і ніч і день.

Кленове листя буря збила,
В ніч задзвонив об шиби страх,
А

У бурю-негоду, як падають громи,
Співаємо пісню без впину, без втоми,
А в пісню вплітаються громи й проклін.
Ідуть до нас гості, ідуть з двох сторін — гура!

І літом в пожежі