Вірші класиків - українська та світова поезія

Згаса днина. Плакав дзвін,
І промінь сонця блід,
В село з далеких ген сторін
Прибився інвалід.

В душі незгоєній ніс біль,
І смерть у собі мав,
Як взрів вигони рідних

У Марусі коло хати
Заіржали коні:
Приїхали попасати
Улани червоні.

Попасали, спочивали
На любій розмові,
Біле личко цілували
І брови шовкові.

А з полудня

І в мене був сердечний друг
В днях долі і недолі,
Лишився там, де сонний луг
Говорить з вітром в полі.

Молоду жінку друг мій мав,
Як одно серце в грудях,
А його жінку

Тихо закрив старий повіки,
За життя тяжко гарував,
В поті і труді на вигоди
Молодій жінці заробляв.

Вдова остала молоденька,
Ламала руки, дім ридав,
Добрий сусід горнув

І в мене є спомин маленької лялі,
Не тямлю, хто нею мене вщасливив;
Як льон, мала коси, уста — як коралі,
І то була перша, що я полюбив.

Грудьми її була сніжна порцеляна,
Я

Понісся за тобою, як тихий плач берези,
Утаєний мій жаль в глуху і темну ніч;
Котились за тобою невиплакані слези,
Тих сліз ніхто не бачив, лиш чорна зимна ніч.

Часом у сні

Хай тобі сниться трубадур,
Що в ніч, як місяць скрився,
Під дому твого сірий мур
Утомлений прибився.

В його зіницях жаль дрижав,
Чоло зорали труди,
В руках розбиту лютню

Колись село тебе пестило,
Сад легким сумом засипляв,
Понад колискою твоєю
Шопена дух не раз витав.

І брав тебе малу на руки,
Дівочі сни твої беріг,
І мрів, що ти життя

Вина, вина, дівчино!
Червоного, як кров!
Най вип’ю за минуле,
За молодість, любов,

За мрії, що погасли
Від холоду життя…
На вічний вип’ю спомин,
На вічне

Гасне день,
Туман долину слонить,
В садах біліє цвіт вишень,
Між листям вітер дзвонить.

Прийде ніч,
Така багата в чари,
На небі блисне море свіч,
На землю злинуть

Гей, овіяв мене дим мужицьких хатин,
Вбійчий запах шальвії та рути,
Де вишневий садок, срібна вільха і тин
Шепче слово задуми і смути…

Де смерком із-за хат, від ланів

Гей, снилося мені село весною,
Вінки садів, черемхи білі квіти,
І кучеряві верби над водою,
Шо в тихі хвилі затопили віти.

Бачу: пастух товар додому гонить,
Останній промінь

Грай мені, грай… Ти знаєш, як настане
Смерк і в кімнаті розснуються тіні,
Коли бліда звізда у вікна гляне
І хорим світлом стелиться на стіни, —

Якась мара скрадається з-за печі,

Коня вороного сідлай
І, як зійде зоря,
Лети — чи море, степ чи гай —
До Дункана-царя.

Сховайся в стайні у куток,
Старий конюх там є;
Його спитай, котру з доньок
Цар

За роком рік відлітає,
В гріб покоління падуть,
Тільки любов не минає,
Мої бажання не мруть.

Ще раз мені взріти
І перед видом твоїм,
Вмираючи, шепотіти:
Ти була для

Чому так рожі посумніли,
Скажи, скажи, чому?
Чому квітки в траві змарніли, —
Чи осінь ждуть німу?

Чом пташка жалісно співає
Між гіллям між сухим?
Чом з жовтих трав

У синю даль твій шлях біжить,
І йдеш ти рад не рад,
А за тобою плач летить,
Оглянешся назад —

І щось твою зворушить грудь,
Щось спомини несе, —
Вернися в дім, зі мною

Глядить сумна ялиця
На зимні береги,
Над нею студінь злиться,
Окутують сніги.

Про пальму тихо мріє,
Що в сонячній землі
В жарі проміння мліє
Самотня на скалі.

Осіння ніч гуляє,
Дощ люто в шиби б’є;
Куди тепер мандруєш,
Кохання ти моє?

Пуста, самотня хата,
Заводить з вітром піч,
А сумні оченята
Вдивились в темну ніч…

Дурний той світ, сліпий на все
І бреше, що несила,
Про тебе злобну вість несе,
Що ти є дрантя, мила!

От чернь дурна, сліпа й пуста!..
Де їм тебе пізнати?!
Не знають, як