Вірші класиків - українська та світова поезія

До Франції два гренадери йшли,
Що були в російськім полоні,
А як у німецьку господу зайшли,
Схилили чоло на долоні.

Пірнули сердеги в журливих думках
Об рідного краю злій

Івась і Катруся гуляють аж гей,
І хата весіллям лунає;
Петро стоїть мовчки в фрамузі дверей
І сумно на них поглядає…

Йвасеві й Катрусі промінний цей день:
Справляють

Що кривавих пісень Тобі в жертву не ніс,
А беріг їх у серці на дні,
Що вінків не сплітав з Твого болю і сліз, —
Прости мені!

Що не млів, не ридав, співчуття не просив,
Хоч

Я знав колись твій рід… На склонах Чорногори,
Де в хмарах громи сплять, орлів де вітчина,
Стоять твоїх сестриць великі темні бори,
Над ними ходить ніч, сон, зорі, тишина…

Там

На синій шибі сонних хвиль
Стелився сонця срібний луч,
Ліг фіолет на зелень гіль,
І кров багрила стіни круч…

А хвилі глухо на долині
Вечірню думу вигравали,
Тиху, як

На сцені Гриць вмирав… На залі тінь снувалась,
На душу втомлену глибокий сум лягав,
На лиця кам’яні задума тиха клалась,
Тонуло в тиші все… На сцені Гриць конав…

В півсвітлі

Ідуть цигани… Гамір дивних слів
Ген-ген далеко чути;
Понурий вигляд тих дітей степів,
їх пісні не збагнути.

Цигани йдуть… Табор шатро розбив
Далеко серед поля,
З грудей

…А з ночі скавуліло море
Пісні своєї сили й суму,
Вершились хвилі, наче гори,
Вбрані в сніжні завої шуму…

Йшов дощ… Вітри на кручах вили,
Небо кервавилось луною,
Шаліла

Безголосне, мов сон, у хату
Вкотився смерк. Високі стіни
Прибрались в довгі сірі тіні,
Запах камелій плив в кімнату.

Блідава світляна пасмуга
Кладеться на лице дівчини.

Гей, дзвонять дзвони, дзвонять. Рим шаліє,
В оргію сплітаються спіжеві звуки;
Летить псалом, росте, то знов німіє —
Понад дахи, склепіння, вежі, луки…

В’ється юрба, немов хребет

Чому уста твої тремтять нервозно,
Чому скажений жаль глядить з-за вій?
Гей, хто б в життю так все приймав серйозно.,
Rigi Pagliazzo!.. Смійся, смійся, смій!..

Навіщо біль в

I
На пусте поле сонце кладеться
Лучем безсилим, тихим, блідим,
Над чорні скиби сонно снується
Тяжкий, синявий, запашний дим.

Іде по скибах з подувом вітру,

I
Пишу до тебе лист. Якась знемога
На душу впала. В’ються день за днем,
Як болотяна осіння дорога,
Бита від ночі до ночі дощами…

Йде днина в днину, повна

З п’ятном німих терпінь явились ми на світ,
З чолом, заквітчаним в зів’ялий ранком цвіт,
Життя прибрало нас в зір згаслих діадем —
Смутні ідем…

В осінній сірий день нас смуток

Старую бабусеньку згадаю!
Вона мене кохала: піснями пеленала,
Рідним словом кормила, рідній мові учила;
Старую бабусеньку згадаю!
Згадаю старую сиротину, бо вже її родину

Пісня

“Ой в’язоньку молоденький,
Чому рано опадає,
Чому по полю літає
Твій листонько зелененький?
Та чи вже ж то роса з неба не спадає,
Чи сонечко землю вже не

Івремії Галці

Та чи ви вже, братця, не чували
Про старого козака-співаку?
Вспом’янім лиш його йому ж в дяку!
Бо вже які й чули, позабували…

Про гетьмана чи про

В туман зіроньки поховалися,
І місяць у хмари заплив;
Річки дощовії снувалися…
Старий Дніпр шумів, гомонів.

Високо на замці в сю ніченьку
Наш гетьман вельможний стояв.

Присвячено Грацькові Основ’яненкові

Йшов Глек Петро уже пізненько добою
Від панотця та й так балакав сам з собою:
“Ні, ні, панотче, ні! Щоб помилився
Та не в своїй я

Як тільки гульк на світ свята неділя,
То й стане зараз веселіший світ,
І вийде сонечко, мов на весілля,
Червоне й гарне, як та рожа-квіт.
Дитина біля церкви смутна, тиха:
Хіба