Вірші класиків - українська та світова поезія

Вже не по першій п’ємо отсе чарці;
Так ізгадаймо про дещо ми, братця,
Щоб воно з нами шуміло, гуло
І гуркотіло, стогнало, ревло!

В чорних хмарах, чорних хмарах
З небом

Ой не лізь, дядьку, в високії хати,
Бо там із тебе будуть глумувати!
Ой не лізь, дядьку, в панські хороми:
Там не чувати дідівської мови!
Возьми, дядьку, гострий спис,
Сядь на

Добридень!
Глянь, який усюди день:
Світ вже в хаті й надворі;
Вже зібрались косарі
Та в клепала дзень, дзень, дзень!
Добридень!

Годі спать!
На роботу уставать

Ми до гостей приязні хоч коли!
Кинем для гостя і плуг, і воли,
Підем вказать йому стежку до хати,
З гостя нізащо не візьмемо плати;
Бо нам казали розумні батьки:
Божою ласкою

Все ся втихомирило… либонь заснуло!..
Вже по вимощених улицях не грякотить,
Не лящить і голосний москаль: кипить, кипить!..
Деколи гукне по башті, й понесеться
Гук по городові, і

Дивляться з неба ясненько срібні зірки;
Мають-біліють над могилками хустки.
В тих могилках попід чорними хрестами
Труни та труни все з козаками, з молодцями.
Як то в великдень

Хто тебе, родино, рідний зневажає,
Хай той на чужині серця не має,
Та щоб до кого в горі притулитися,
Та щоб було з ким горем поділитися!

Хто свою віру, хто край свій покине,

Як то в бурю по небові галас повстане,
В чорних хмарах так грякне, що страх!
І за хвилею вирине хвиля та й гряне
І озоветься в лісах, на горах:

“Чи не той то козак, що де стане

Присвячено Петру Петровичу Артемовському-Гулаку

Де недавно козак гомонів,
Його кінь тупотів,
Як на ляха козак налітав,
В нього спис запускав,
Там тихо по білому

На воронім коню їхав козак
Горою, долиною,
Проміж калиною;
Він розмовляв з милою дівчиною.

На своїх двох лісом йшов гайдамак;
Поміж ліщиною
Йшов він з дубиною.
З

Випитував я декого з старих,
Котрі ще ляха й унію видали,
Як діялося, що колись було…
А що, миряни, слухати б бажали?

Казав мені один чернець ось так:
“У Києві всьому, всьому

Мені в пам’ятку ніч, як
Сіли в човен старий — дяк,
Дяк та я, та й махнули…
Та і тихій лежав
Тоді Псло,
І, гладенький, блищав,
Якби скло:
Верст за п’ять, либонь, чули,

Царство білого царя широко розляглося,
Од восходу до заходу сонця простяглося:
Є там чимало місця для сили,
Місця чимало і для могили…
Тісно вже в німця, тісно, і місця не раз

Світив місяць, світив з-поза хмари…
Два козаки на кониках утікали:
Вони ж ото з України утікали,
Пильно з України, мов від кари.

Дібровонька над водою, знай, шуміла,
Щось

Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую: рідне слово
Обізавалось, мов сім’я;
Обізвався батько рідний.
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний

Восени ми тряслись в таратайці в село;
Вже на нивах нічого тоді не було,
Тільки що покотиполе вітром несло.

Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!
Сам покійник держав,

Ой із моря із глибокого
Крута скеля піднімається;
Проміж хвилями одним одна
Та й у бурю не хитається.

Поверх каменя сіденького
Молоденький в’яз видніється;
Він

Ой чому ж ти не так світиш,
та ясне красне сонечко,
Як світило колись мені в зеленім садочку,
Як сидів я між рідними на травиці,
А край мене голубчики — братця та сестриці?
Ой

Колись я заснув, бо втомився,
І сон мені дивний приснився:
Дитиною бігаю в чистім дворі,
А двір наш веселий і мовби врядився.
Той двір, де у вишнях вітрець, було, грався
У

Буря виє, завиває
І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає,
Грім за громом палає,
Ніч то углем вся чорніє,
То як кров зачервоніє!

Дніпр клекоче, стогне, плаче