Вірші класиків - українська та світова поезія

Ти не любиш мене, ти не любиш мене…
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне…
Чи ж то правда, мій Боже? Благаю!

Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи ж

Люба панно, дайте руку…
Перед нами царство мрій,
Царство соняшних надій,
Фарб і образів і звуку!..
Люба панно, дайте руку.

Тихо… Ви спустили вії.
Ваше серденько

— Дивись, коханий мій, дивись —
В моїх очах весна!
Казала так мені колись
Красуня чарівна.

І я дивився в очі їй…
Але з її очей
Сміявся холод — Боже мій! —
Беззоряних

Тумани, тумани над містом пливуть,
Як хвилі гойдаються сонні…
І клаптями тануть, і лавою йдуть
Такі монотонні…

Завис олив’яний, імлистий тягар,
Немов перегонна отара,
І

Білесенькі сніжиночки,
Вродились ми з води;
Легенькі, як пушиночки,
Спустилися сюди.

Ми хмарою носилися
Від подиху зими,
І весело крутилися
Метелицею ми.

Тепер

Сумеркові тони…
Похоронні дзвони —
Дінь-дон…
Ніби на екрані
Образи в тумані,
Крізь сон.

Рухи молитовні,
Погляди любовні,
Німі…
Крила сніжно-білі,
Хвилі,

Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом той рукопис називали.
Та диво! час минав — і з

Одкриваються рани —
Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов…
І червону, гарячу мов полум’я, кров
Вже не стримує зілля омани.
Одкриваються рани…

Рани, серця рубіни!
Ви —

Ой із моря із глибокого
Крута скеля піднімається;
Проміж хвилями одним одна
Та й у бурю не хитається.

Поверх каменя сіденького
Молоденький в’яз видніється;
Він

Ой чому ж ти не так світиш,
та ясне красне сонечко,
Як світило колись мені в зеленім садочку,
Як сидів я між рідними на травиці,
А край мене голубчики — братця та сестриці?
Ой

Колись я заснув, бо втомився,
І сон мені дивний приснився:
Дитиною бігаю в чистім дворі,
А двір наш веселий і мовби врядився.
Той двір, де у вишнях вітрець, було, грався
У

Буря виє, завиває
І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає,
Грім за громом палає,
Ніч то углем вся чорніє,
То як кров зачервоніє!

Дніпр клекоче, стогне, плаче

Вітрець передзимній, вогкий, холодненький
В поблеклій діброві листом шевелив-шелестів,
Йшов старець з торбиною, сивий, старенький,
По листю червоному й жовтому, лист

У батька є гострий спис,
А довгий спис, довгий, та не сяє!
Бо як на стіні повис,
Щось довго вже в ділі не буває!
А мати як візьме спис
(Вона павутину їм змітає):
“Лихий

Є в нас, братця, чарка на полиці;
Та вона, та чарка, срібна, старосвітська!
В старину жили батьки в світлиці
Й частували єю вони ціле військо, —
І по повній козаченьки випивали,

Їдемо з батьком степом серед ночі;
То як мій коник заграє, заскаче,
Зараз чогось мому батькові в очі
Сльози навернуться, мов він заплаче…
“Чи не спитав,
Чого плаче
Він,

Галас, гук і крик,
Аж трясеться шинк!
Хто пісню заводить,
Далі й занявчить;
Із барил дзюрчить,
Все ходором ходить:
Брязкотня чарок;
Шваркотня люльок,
Тріскотня

Що діється на небесах!
Блищить все небо у зірках!
І зірочки так ясно сяють,
А сонце гляне — і зникають.

Так завтра потемніє час,
Що радує сьогодні нас!
Ясненький місяць

Із неба на́ світ гульк свята неділя,
І зрадувавсь, повеселішав світ,
І вийшло сонечко, мов на весілля.
Із саду божого, мов милий квіт.
Чиєсь мале край церкви плаче тихо:
Чи-то

Помню: тихо, величаво,
Лучезарно-весела,
Над Украиной плыла
В облачке злато-кудрявом
Полуночная луна.
И над лугом благовонным,
И над лесом будто сонным,
И на небе