Вірші класиків - українська та світова поезія

Коли ти любиш рідний край,
Радій, співай!
Прийшла пора, прийшла година —
Сміється Київ, сяє Львів!
Ярмо одвічних ворогів
Скидає вільна Україна!
Але, козаче, позір май,

Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.

Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу

Відповідь на його Посланіє

Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність. Шарль Бодлер (франц.)

Hі, мій учителю і друже,
Про мене все це не байдуже.
Життя з

Різьблю свій сон… От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над

Пеститься місячний промінь,
Лиже холодний сніг;
Чорною плямою комин
На білий килим ліг.

Сумно в німому просторі
Віє нудьга крилом.
Хмуряться сплакані зорі,
Співаючи

Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах
В спадіванню страшної хвилини…

По широких степах ще котилась луна,

Уранці місто загуло,
Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
Озвались голосами.

І знов живе, лютує звір
Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
Жахливий

Зорі-очі, очі-зорі
Тут і там.
Тут зорять — до дна прозорі,
Там зорять — як іскри в морі…
Зорі-очі, очі-зорі,
Я співаю вам!

Хай не криють хмари темні,
Зорі, вас,

За Україну
З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас —
Ну ж бо враз
Сповнять святий наказ!
За Україну,
За її долю,
За честь і

Чолом тобі, синє, широкеє мореї
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний

Сонце заходить, цілуючи гай,
Квіти кивають йому на добраніч,
Шепчуть, листочки зриваючи на ніч:
— Не покидай, не покидай…

В рідному краї нам долі нема:
Бурі нас нищать,

Поема

До лучче єсть на своей земли костю лечи, ине ли на чюже славну быти.

Літопис, за Іпатським списком

В давніх літописях наших
Єсть одно оповідання,

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

Были у орла два сына.
Вырос старший сын;
Младший рано на чужбину
Залетел один.

Но лета не укрепили
Мощного крыла;
Он устал – и окружили
Вороны орла.

И, летая,

Писать жене в альбом – немного странно,
Но хочешь ты – и я пишу, мой друг.
Во время оно, помнишь, беспрестанно
Мой взор искал тебя в кругу подруг.
Как упоительны бывали наши

Ходить вітер по траві,
По зеленій мураві.

Проведу тебе до поля,
Гляну в очі, на уста,
А чи воля, чи неволя —
Напиши мені листа!

Чи на скелі б’є прибій
В тиші моря

Коли він звільнив п’ять метрів землі,
Сміявсь, як дитина, забувши жалі,

А півкілометра відбивши з бою,
Ще рану криваву поніс із собою.

А всеньку країну як вибив з неволі, —

Я люблю, як буває осінню
пахне яблуками у хаті.
Он лежать вони, повні просині,
повні сонця, немов на святі;

крутобокі і вітром точені,
на весілля десь приурочені,

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,
В снах узаконив, пізнав з поцілунку,
Кликну: — Прийди! — І прийдеш неминуче
Крикну: — Рятуй! — І воскресну в рятунку

Що в твоїм імені є

Ранки солов’їні,
Ночі весняні,
Далі подніпровські
Наснились мені.

Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила,
Ти серце моє.

Далі неозорі