По Гаю темному туга велика ходить:
Сокири й Топори затіяли войну,
Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить;
Война ся навела на дерево суму;
Дуби задумались, осики затремтіли,
У лісі хтось розклав Огонь.
Було то восени вже пізно;
Великий холод був, вітри шуміли грізно,
І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся
Та,
Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду,
“Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало —
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,
“Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?” —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
“Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під-корінця забрав”.
Бува і чоловік
...Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
— Ні, мамо, не можна нелюба любить,
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти
Хай лучче буду я ввесь вік дівувати.
— Хіба ти не бачиш, яка я стара?
...Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов
Зле подумай, — то лукавий
Мов за руку поведе.
Недалеко від Полтави,
Де широкими гіллями
Ліс над Ворсклою гуде, —
З предка, з діда хуторами
Незавидний жив козак.
То не сірий туман
З Чорномор’я підняв —
Піднімаються гуси то сірії;
То не хмару снігів
Буйний вітер навів —
Піднімаються лебеді білії.
Кричать гуси: ґел! ґел!..
А за
На заході раннє небо
Мов кров’ю залито;
Прийшли вісті до милої,
Що милого вбито…
Не на війні його вбито —
Затягнено в жито,
Червоною китайкою
Рученьки прикрито,
Після бурі дівчинонька
З Дону воду брала:
«Чиє хвиля веселечко
К берегу примчала?
Чи того рибалоньки,
Що вірно кохала,
Що від нього до зіроньки
Ніченьок не
Щасливий в світі той, хто так уміє жить,
Як наші прадіди живали:
Волами рідними дідівський степ кроїть,
Довги затилка не згинали.
Не кличе барабан впівніч на розбиття,
На море
Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.
Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в
Люлька в роті зашкварчала,
Шабля в ніжнах забряжчала;
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.
Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Склич, козаче, склич дружину,
— Дивись, коханий мій, дивись —
В моїх очах весна!
Казала так мені колись
Красуня чарівна.
І я дивився в очі їй…
Але з її очей
Сміявся холод — Боже мій! —
Беззоряних
Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло.
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…
Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,
Шість літ щодня надіятись і ждати,
Шість літ в огні горіть і не згорать,
Удари стріл з руки коханої приймати
І все прощать!..
Свій біль тяжкий я переміг любов’ю,
Для неї всі
Чи зумієш ти кохати,
Щоб за все, про все забути,
Щоб усі зірвати пути,
Щоб усі зламати грати?
Чи зумієш ти літати,
Щоб зі мною в парі бути?
Чи здолаєш ти в кохання
...Дівчино-серденько! Ти мов рожевий цвіт
Напрочуд кожному пишаєшься красою.
Хто раз тебе уздрить, забуде цілий світ
І мимохіть услід полине за тобою.
Та знай: краса твоя непевна, як
Сторінка 183 із 446
Інтрига в вірші до останнього рядка! Чудово! Дякую! Пиш ...