Вірші класиків - українська та світова поезія

Після бурі дівчинонька
З Дону воду брала:
«Чиє хвиля веселечко
К берегу примчала?

Чи того рибалоньки,
Що вірно кохала,
Що від нього до зіроньки
Ніченьок не

Щасливий в світі той, хто так уміє жить,
Як наші прадіди живали:
Волами рідними дідівський степ кроїть,
Довги затилка не згинали.
Не кличе барабан впівніч на розбиття,
На море

Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.

Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в

Люлька в роті зашкварчала,
Шабля в ніжнах забряжчала;
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.

Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Склич, козаче, склич дружину,

Відсувайся, запір:
Із’їжджайте на двір,
Мої милії, ріднії гості!
Я до ранніх зорей
Недоспала ночей,
Виглядаючи вас у віконце.
Чи в зелений садок
Подихне вітерок —

Не стаями ворон літає в полях,
Не хліб сарана витинає,
Не дикий татарин, не зрадливий лях,
Не ворог москаль набігає;
То турок, то нехрист з-за моря летить
І коней в Дунаї

Горе ж тому кораблеві
Та у море занесенному,
Горе тому сиротині,
Від родини відлученному!
Куди віне буйний вітер —
Корабль в хвилях потопається,
Куди гляне сиротина —

Над дніпровськими лісами
Ніч шатром розіп’ялась;
Дніпр з крутими берегами
Ніччю дуже розігравсь.
Понад берегом мохнатим
Сосни почали дрімати
Під пісні свого Дніпра.

Питається море в Дону:
«Відкіль гониш води?
Яку росиш ти сторону
І поїш народи?»

«Біжать мої світлі води
З далекого краю:
Славні сторони й народи
Рошу й

За морем степ, край моря степ,
В степах волох з шатрами ходить:
Крива коса, зубчастий серп
Волоха в поле не виводить.
Волох не йде в полки служить;
Волох живе — як

1
В чистім полі
Дві тополі,
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком

— Чомусь мій кінь вороненький
Не пив у криниці;
Чомсь брязнула на кілочку
Шабля край полиці.
— Вітер вінув проз віконце —
Шабля забряжчала;
Ніччю, синку, сніженьками

На дереві жовкне по осені лист…
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підвіконню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандуру

Наплив я на розліг сухого океану,
Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,
Пливе між пойних лук по килиму квіток;
Минаю острови зелені я бур’яну,

Смеркає вже; нігде ні шляху,

ДО ДІТЕЙ

Гей, діти-мотилята!
А годі вам цяцьками грать,
М’яч бить, метелики ганять:
Я байку розкажу – послухайте, хлоп’ята!
На якого вам ката
З книжками

Чолом тобі, синє, широкеє мореї
Незглибна безодне, безмежний просторе,
Могутняя сило — чолом!
Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
Думками скоряюсь, душею молюся,
Співаю величний

Пеститься місячний промінь,
Лиже холодний сніг;
Чорною плямою комин
На білий килим ліг.

Сумно в німому просторі
Віє нудьга крилом.
Хмуряться сплакані зорі,
Співаючи

Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах
В спадіванню страшної хвилини…

По широких степах ще котилась луна,

Уранці місто загуло,
Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
Озвались голосами.

І знов живе, лютує звір
Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
Жахливий

Різьблю свій сон… От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над