Вірші класиків - українська та світова поезія

(образок)
Вантажені машини відійшли,
Ми впали на вологе бурячиння
Відпочивать. Згасає повечір’я
Над полем, ніби спорожнілим літом.

Ляга на землю цигарковий дим,

Берези — навтьоки!
Трава напнулась,
Згинаються тополі
В три дуги.
І спересердя
Хмари хтось
Прогупує,
Та гнівно ляскають
Білясті батоги.
З зазубринами грім,

Коли ти вірити в добро навик,
то віруй в землю. Віруй в смерть і крики
Тривожні породіль. Нема одвіку
Легкої віри і легких утіх.

Замало й слів, де треба людських рук.
Будинки

Дерева, вітром підбиті,
Пещені літом і сонцем,
Піднявши вгору долоні,
Пнуться до неба. Зайшлися
У ритуальному танці.
Я заздрю вам, тривожні дерева
Із добрими дитячими

Була ти мрійною… Далеке й призабуте
Зринає в пам’яті, мов видиво легке,
Неначе марення, мереживо хистке,
Котре не зрозуміти, не збагнути.

Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,

Минулі мрії видяться майбутнім.
Хай давні привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри і розум свій насталь
Своїх порадників в дорозі й на розпутті.

Напівзабуте напливає в

Життя симфонія, “Симфонія весни”
і сатанинський, зойками — Маневич…
Єврей — по горло. І по горло — невір,
по горло — маячний і мудрий сніг.

Пелюсточками, пальцями, руками,

Радості збережені дороги знову —
Ти прилинула, мов птаха голуба…
Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,
Добрий обрій сповиває золота габа.
Зринула, мов ластівка. Легкою

Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені —
Що докину до твого золота?
Марно

Робітники сіли обідати,
примостившись у цеховому подвір’ї.
Хто — на лаві, хто — на жорстві,
а хто — так-таки на землі в холодочку.

Дістають — той кефір,
той — ковбасу, той —

То — пантофлі? Довгий халат?
І собаку кімнатного?
І кохати — закабаляти?
Ах, ти така…

Хай щастить. Хай нас Бог простить.
Най нас чорт. Най нас чорні димове.
Відгорілося.

Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим…
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка — не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В

Генерали завше дуже добрі
(бо ж поганий — що за генерал?).
Наш — і справедливий і хоробрий.
Кожному — за батька і за брата.

Захотів — зчинив тривогу-паніку.
Ні спочину

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе…
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.

Тобою я ввесь проранений.
Вигойдує серце гнів.
Любив. Та любов не вигоює,
Бо й зцілитись не хотів.
Любив — як губив. Як тратив.
І тратами терпко жив.
Намарне чекав

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок — поцілував.
За першим разом — образилась.
За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,

Ловить кожне вікно по сонечку.
Кожні очі людські.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще — в косах,
в піснях заплетено.
А високе чоло?
А вологі губи?
А

Нашорошений пролісок —
Ніби зайчик уважний
До вітрів і до шереху
Розвесіння гіркого!

Нашорошений пролісок,
Туги синій вістуне,
Годі смутку! Землі пора
Молодою