Вірші класиків - українська та світова поезія

Спить долина, ніжним сяйвом
Оповита. Млосно місяць
Хилить личко блідувате,
Зазираючи у вічі.
Срібні тіні монотонні
Заколисують діброву,
І в беззвучності глибокій
Мріє

Пізній вечір
І жалі старечі
За струмком повільним
їх розмов.

За вікном — хуртечі,
І схиливши плечі,
Слухаєш хорали
Диких молитов.

Робітники сіли обідати,
примостившись у цеховому подвір’ї.
Хто — на лаві, хто — на жорстві,
а хто — так-таки на землі в холодочку.

Дістають — той кефір,
той — ковбасу, той —

То — пантофлі? Довгий халат?
І собаку кімнатного?
І кохати — закабаляти?
Ах, ти така…

Хай щастить. Хай нас Бог простить.
Най нас чорт. Най нас чорні димове.
Відгорілося.

Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим…
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка — не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В

Генерали завше дуже добрі
(бо ж поганий — що за генерал?).
Наш — і справедливий і хоробрий.
Кожному — за батька і за брата.

Захотів — зчинив тривогу-паніку.
Ні спочину

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе…
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.

Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлі-
таній кружляє проміж ві-
ттями єдине шамоті-
ння безбережне.

Скільки в небі

Жебонить жабуринням пойнята вода,
і охльостує вересень серце схміліле.
Розкошує на пагорбі зморене тіло,
а нагрівся — і досить. І в воду — гайда.

Замість весел — багор,

Балухаті мистецтвознавці!
Вам незручно в цивільному одязі,
вам дуже незручно,
коли шиї не душить кітель,
коли ноги не чують провалля
діагоналевих галіфе.

Балухаті

Він дивився на мене. Умовляв.
Переконував вибалушеними очима.
Такі мама часом галушки варить,
Коли дуже вже їстоньки.

Він соромив мене. Присоромлював.
Погрожував. А коли

Мишастий морок виповзав з кімнати
двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів
важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.
Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.
І стіл прямів. І штори край вікна

Як запалить тебе, багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
Як тишу притулить до віч
і ждати, ждати, ждати й кланятись,
клонитись ранкові, що йде
під божеволіючим сонцем,
і

Тонкостанна тополе!
Ти мечем видаєшся лиш здалека.
Ти не меч.
Ти лиш сум.
Ти у горлі гамований крик.
Над тобою гудуть,
мов провісниці, грози віддавна,
ти ж гойдаєшся

Який це час?
Невідомо — який це час.
Над головою —
світлий гар віражів
реактивних пілотів,
унизу —
розмахує прищербленою шаблюкою
іграшковий Микола Щорс.
Старий

Йдуть три циганки розцяцьковані,
три грації і три покори,
вистукують по бруку кованими
підборами.
Вони ходили на село,
що ген у вибалку міліє,
на людську долю ворожили,

Цупких не роздереш обійм —
обложно став твій день недільний
і закурів, як дощ, як димний,
як вілглий смерк, як крик — добі.
Чоло холодне і голодне,
велике око, прямо в суть

У Мар’їнці стоять кукурудзи.
На пні холонуть. На холоднім вітрі.
В нас хліба шмат. І молоко в півлітрі,
у господині на обід позичені.
Оце доб’єм просіку заступами
і скидаєм на