Вірші класиків - українська та світова поезія

В бетонованих каналах міста
стікають вогні, усмішки і розмови.
Глухо хлюпає в береги
день —
горішній,
незайманий,
многогрішний.
А ти самотою бредеш
містом.

Не гайте часу, друзі,
чи ж випити чортма?
День на вечірнім прузі
зависнув жартома.
Вологою гіркою
сполощем кришталі,
поки махне рукою
байдужий машталір.
Скінчились

Теля загубило кожух —
червонясто-рудаво-білий.
Воно вирвалося, залишивши його
на зеленій траві.

Поспішало на світ? Чекало?
Не діждалося? Утекло?
Черевички на босу ногу,

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав — майбутньому всупір.

Мій ангеле, страждання проводир,

Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми — рибалки спочилі.
Шебершать однокрилі сосни.
Морок лагідно землю обліг,
як джерельця,

Вона хилиталася цілий день.
Упокорилась вітрові.
Упокорилась дощеві.
Упокорилась сонцеві.
І всі манили її,
кликали за собою,
а вона угору росла,
біла рожа.

Ранні

Він у розпачі.
Він не може в собі затриматись.
Він, мов свічечка, по сльозі
гріє скульптора серце.
З нього висотують жили.
Його оголюють,
і не подітись від очей

Чотиригранний і негабаритний,
у шиї тріскає хребетний стовп,
аршина не ковтнеш: у плечі втоптана
шоломом голова — по підборіддя.

Шаріють фари дико од натуги,
оглухла ніч у

Нехай горить трава по осені,
хай чорні димляться поля,
та тільки ж та палітра просині,
і обрій той, і та земля.
Холодним полум’ям займається
повітря мрійне, як вода.
Не

Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара.
В вечірнім палена огні.

І в громі — чується мені —
Дзвенить тривожена кифара…
Напевно,

Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
жваво обговорюють
вчорашній день.
(Дівчата завше інакші
в своєму дівочому товаристві:
їхнім видом
відбивається кожен перехожий,

Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та

Голова невагома,
як від легкого сп’яніння,
або так,
ніби під загальним наркозом
мені зроблено
повну резекцію головного мозку.
Хороше
після цілоденних турбот,
як у

Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише

Негр у червоному.
У жовтій сукенці
з чорним пояском —
білява дівчина.
Пройшли Хрещатик,
вийшли на Володимирську гірку.
Голубів Дніпро — останнім денним полум’ям,

О болі радісні непізнаних бажань,
Тривожний крові шал і перші поривання,
Коли багрить чоло бадьора рань
Знання й незнання.

Ти весь — немов струна. І мариться — повік

Лягають тіні синім полум’ям
Де осені спижеве маєво…
І важко річка, літом повнена,
Спливає гаєм.

Холоне вітер серед віт дерев,
Котрі дощем тернистим зрошені…
Нехай вас

Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях…
І лебідкою в небі плавала,
Поки впала в моїх полях.

Впала грудкою туги. Крильцями
Обхопила серце сполохане,
І чаїно —

Тепла утома спада —
На губи, на очі, на плечі…
Стишений вечір
Уже до води нахиливсь…
Подивись —
День вклоняється людям надвечір,
І городом, по стежці,
Вже відходить,

Шаблюкою воронованою,
виплеканою вогнем,
Україна тягнулась кронами
до неба.

Ген татарські горять вогні,
голі стріли в обличчя мечуть.
На Богдановому коні —