Вірші класиків - українська та світова поезія

Туго пісня випиналась
над рікою — тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.

Вечорове.
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.

Заздро

Верби навесні — немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
і самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.

Вербам — радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,

Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара.
В вечірнім палена огні.

І в громі — чується мені —
Дзвенить тривожена кифара…
Напевно,

Дві дівчинки
на трамвайній зупинці
жваво обговорюють
вчорашній день.
(Дівчата завше інакші
в своєму дівочому товаристві:
їхнім видом
відбивається кожен перехожий,

Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та

Голова невагома,
як від легкого сп’яніння,
або так,
ніби під загальним наркозом
мені зроблено
повну резекцію головного мозку.
Хороше
після цілоденних турбот,
як у

Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише

Негр у червоному.
У жовтій сукенці
з чорним пояском —
білява дівчина.
Пройшли Хрещатик,
вийшли на Володимирську гірку.
Голубів Дніпро — останнім денним полум’ям,

О болі радісні непізнаних бажань,
Тривожний крові шал і перші поривання,
Коли багрить чоло бадьора рань
Знання й незнання.

Ти весь — немов струна. І мариться — повік

Коли ти вірити в добро навик,
то віруй в землю. Віруй в смерть і крики
Тривожні породіль. Нема одвіку
Легкої віри і легких утіх.

Замало й слів, де треба людських рук.
Будинки

Дерева, вітром підбиті,
Пещені літом і сонцем,
Піднявши вгору долоні,
Пнуться до неба. Зайшлися
У ритуальному танці.
Я заздрю вам, тривожні дерева
Із добрими дитячими

Була ти мрійною… Далеке й призабуте
Зринає в пам’яті, мов видиво легке,
Неначе марення, мереживо хистке,
Котре не зрозуміти, не збагнути.

Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,

Минулі мрії видяться майбутнім.
Хай давні привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри і розум свій насталь
Своїх порадників в дорозі й на розпутті.

Напівзабуте напливає в

Життя симфонія, “Симфонія весни”
і сатанинський, зойками — Маневич…
Єврей — по горло. І по горло — невір,
по горло — маячний і мудрий сніг.

Пелюсточками, пальцями, руками,

Радості збережені дороги знову —
Ти прилинула, мов птаха голуба…
Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,
Добрий обрій сповиває золота габа.
Зринула, мов ластівка. Легкою

Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені —
Що докину до твого золота?
Марно

Скресає далина…
Пливуть і думи й хмари…
Пий голубе вино!
Земля сп’яніла — під крилом
Гойднулась хвильно,
Пливе, втікає і зорить
І назирці тримає
Тебе, мов сина…

Квітне вечора трояндне пригасання,
І в яру струмка гортанний звук…
Стільки правди в горлі, стільки мук
Не переповідати до рання.

Вечір, мов сліпий, кістляві руки
Простяга

Ти прийшла ясновида.
Ти вся — і любов, і жага…
Я дивлюсь в твої очі
І повнюсь любов’ю.
Але в коси
Конвалію ти заплела.
Будь же чистою,
Квітко цнотлива!

Добрий, о добрий дощ
Над містом грозою зринув…
Нехай хоч на хвилю спочине
Гамір вулиць і площ.
Вікна відкрито, груди…
Дощику, припусти!
І дихають небом люди,
Що падає