Вірші класиків - українська та світова поезія

На нашій молодій воді
тепер ані човна.
Чадіють пасма молоді —
то бариться весна.
Ще герметичний стогін верб
не влився в жили віт,
а вже пожовклий стовбур стерп,

Зима, і сніг, і соловей
співає — підпадьом,
благаю — геть з-перед очей:
реве аеродром.
Вже, збожеволілий циклоп,—
кліпає літак
і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.
Га,

І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — “з Богом!”
І не те, щоб — “чорту в зуби!”

Гарноброва, пожежностанна,
снами вимріяна і трачена,
зголоднілим поглядом спалена,
непокірна, нічна і лячна.
Як твоє розпросторилось тіло!
Як прозріло мені в імлі!
Десь на

З обличчям першокласниці-школярки,
що перед цілим світом завинила
дитинячою чистотою зору
і немічністю власної цноти —
такою, щойно вийшовши з трамваю,
ти гамірну проходиш

Удруге кульбаба в долині пророста,
шпориш удруге попри стежку пружиться,
і молодіє в жовтих пелюстках
прижухлий очерет.
Ще й горобці беруться
переспівати спокій і журу
і

Хрещатиком вечірнім під неоновим
блідавим світлом, у суху поземку
ти плинеш, таємнича незнайомко
із Блока — в вечір, ніби в синій сон.
Сповита мороком, загорнена у норку,
ти

Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх,—
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця

Як нам порозумітись — душа в душу
і серце в серце? Тишею? Без слів?
Як нам порозумніти — без жалів,
без нарікань, без сліз?
Невже я мушу
сторч головою западати в прірву
у

Теля загубило кожух —
червонясто-рудаво-білий.
Воно вирвалося, залишивши його
на зеленій траві.

Поспішало на світ? Чекало?
Не діждалося? Утекло?
Черевички на босу ногу,

Дні стали сторч. І рік — мов чорний бір
простер у хмари голову колючу.
Він над минулим дибиться, як круча,
і шлях заслав — майбутньому всупір.

Мій ангеле, страждання проводир,

Небо. Кручі. Провалля. Вода.
Сонце. Чайки. Високі хвилі
поглинає загусла даль.
Ми — рибалки спочилі.
Шебершать однокрилі сосни.
Морок лагідно землю обліг,
як джерельця,

Вона хилиталася цілий день.
Упокорилась вітрові.
Упокорилась дощеві.
Упокорилась сонцеві.
І всі манили її,
кликали за собою,
а вона угору росла,
біла рожа.

Ранні

Він у розпачі.
Він не може в собі затриматись.
Він, мов свічечка, по сльозі
гріє скульптора серце.
З нього висотують жили.
Його оголюють,
і не подітись від очей

Чотиригранний і негабаритний,
у шиї тріскає хребетний стовп,
аршина не ковтнеш: у плечі втоптана
шоломом голова — по підборіддя.

Шаріють фари дико од натуги,
оглухла ніч у

Нехай горить трава по осені,
хай чорні димляться поля,
та тільки ж та палітра просині,
і обрій той, і та земля.
Холодним полум’ям займається
повітря мрійне, як вода.
Не

Тут ніби зроду сонця не було.
Аж потім раптом бризнуло: збілів
бузок розквітлий, сосни бронзотілі
пірнули в крони, засьорбнувши день,
аж верески збігають в перевілглу
долину,

Подвоєний, потроєний, посотий,
ти меншаєш. Ти глибшаєш — і глухнеш.
Тож — не спіши. Бо всьому прийде час
(спрагніле ще ж росте твоє коріння?)

Вік без упину лине. Еге-гей!
В

Не співатиму. Казатиму. Отак:
жінка шмаття випрала. На жердці
пришпилила. Біля ніг собачка
лащиться. Вимахує хвостом,
іклами всміхаючись до сонця.

Спогади, що навмання

Друзі на тебе чекають?
То нічого.
Коли вміє чекати — той друг.
А втім, не буду і я свинею:
от тільки доголю праву щоку
(електробритва “Дніпро” нікуди
не годиться,