Вірші класиків - українська та світова поезія

Раз Бетховен зайшов у гості.
Буду вдома. Куди іще б?
Стіни стали круті і гострі,
ніби скелі. А це плачем
визирає гроза, мов гаддя,
і приручені блискавки
з ним обручені —

Сині складено стоси.
Червоні шапки
порозкидано густо
по замкненій площі
вже поетові зашморг
на шию накинуто
п’яне юрмисько взяло
зв’язало волочить.
Дотягнули,

Радіогоробці. Радіосолов’ї
Цілий день. Цілий день
Цвірінькають в’їдливо.
Радіо — цілий світ. Радіо — всесвіт.
Радіоголосів сеймова сесія.
Мов порожній капелюх на ставку.

Мене народ стражданням потомив,
і я поплив рікою сліз. Рікою…
І ноги збив за ярою підковою.
Мене народ у горі потопив.
Я горем став. Совицею посивілою.
Я звик до нього.

Чорте, бронзовий Мефістофелю,
чом ховаєшся по кутках?
Подивися, якої долі
запізнали ми по кістках
революції матадорів,
тридцять третього вартових,
тих нескорених і

Ревіло радіо. Пташкам не набридало
співать відрання про одне і те ж.
Ти набігала, хвилями віддалена.
А я мовчав. Я думав. Я не щез.
Ні, я щезав. Не раз. Напевно, всоте
собі

У мене тіло з мармуру.
І в горлі
спинився крик:
несила продихнуть.
У мене очі
згасли, ніби зорі,
а руки рвуть ланцюг,
котрий не розірвати.
І є гірка відрада в тім,

Пітьма тайгова — як Елізіум,
модринна глиця — ніби сліз
окалини. В мошкарнім лісі
в кошмарнім краї — всі зійшлись
твої трускі стезі. Віднині
спроваджуй тьмяних днів разок

Я жив між сосон без прописки,
та ліс не сердився. Лише
сварилися сороки звисока,
іще немало вас, іще
нажалять сосни і натре
пошерхле сонце бородою,
і хвиля вив’ялить

І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — “з Богом!”
І не те, щоб — “чорту в зуби!”

Гарноброва, пожежностанна,
снами вимріяна і трачена,
зголоднілим поглядом спалена,
непокірна, нічна і лячна.
Як твоє розпросторилось тіло!
Як прозріло мені в імлі!
Десь на

З обличчям першокласниці-школярки,
що перед цілим світом завинила
дитинячою чистотою зору
і немічністю власної цноти —
такою, щойно вийшовши з трамваю,
ти гамірну проходиш

Удруге кульбаба в долині пророста,
шпориш удруге попри стежку пружиться,
і молодіє в жовтих пелюстках
прижухлий очерет.
Ще й горобці беруться
переспівати спокій і журу
і

Хрещатиком вечірнім під неоновим
блідавим світлом, у суху поземку
ти плинеш, таємнича незнайомко
із Блока — в вечір, ніби в синій сон.
Сповита мороком, загорнена у норку,
ти

Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх,—
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця

Як нам порозумітись — душа в душу
і серце в серце? Тишею? Без слів?
Як нам порозумніти — без жалів,
без нарікань, без сліз?
Невже я мушу
сторч головою западати в прірву
у

Висамітнів день. Висмоктали сили, висотали біль.
Все тобі — чуже. Все тобі — немиле. Все гірке тобі.
А немудре все! Хоч би дотягти, та бодай — до краю.
Світ — уже не світ. Ти — уже не

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,
мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
чужих містах — ти тах і кляк

Глухо сосни скриплять на світанні,
хмурі плеса озер віддалі.
Ніби спалахи світла на грані —
краєвиди моєї землі.
Сосон бронза й березові плями,
аж до обрію частокіл.

Утік з казарми, прослав шинельку відкинув ратиці,
І Зазираю в уральські хмари, неначе в святці
Така далека моя родина така далека
і що робити, коли стомила юга і спека?
і що