Вірші класиків - українська та світова поезія

Потомлене тіло потоплене місто гойдає.
Потомлені думи потоплені дні розтроюдили.
Потомлене тіло потопленим містом спішить.

Доба апокрифів і схизм,
доба, коли кортить спочатку
придбати хоч маленьку хатку
і збудувати комунізм,
аби не гибіти в недолі,
аби роздольніше прожить
і знову вчуть

Любов як самозречення легка,
і самовтрата — це принада світу.
Чого ж тебе, чужу і гордовиту,
відчув я щедрим серцем кріпака.
Припав очима до твоїх очей,
устами — уст шукав —

Світ учорашній обганяє
того, хто віруючи міг
подовжуватися за гаєм,
схиляючись на оборіг
далеких піль, де клекіт орлій
і свист надсадний бугая.
Здешевлених фантасмагорій

Впаду в пирій — ридати буду,
зелом колючим обжалюсь
о витишених трав облуду,
ще мить — сльозами обіллюсь.
Так гірко й гамірно у світі,
так сухо б’ється вужа хвіст

Страшні твої нурти печерні,
страшніші виходів у світ,
із перельотами (химерні
ті перельоти) недоліт —
то вмерзла зірка в ранню кригу,
що стогне. Стугною гуде.
Бодай би

Счастлив, кто близ тебя и о тебе вздыхает!
Кто сладостью твоих пленяется речей;
Кого приветствуешь улыбкою своей!
Бессмертных тот богов в блаженстве превышает.

Увижу лишь тебя,

Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну

Гей, Орфею, небораче!
Де ти змандровав від нас?
Як би тільки ти, козаче,
Мні під сей

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він,

Радіогоробці. Радіосолов’ї
Цілий день. Цілий день
Цвірінькають в’їдливо.
Радіо — цілий світ. Радіо — всесвіт.
Радіоголосів сеймова сесія.
Мов порожній капелюх на ставку.

Мене народ стражданням потомив,
і я поплив рікою сліз. Рікою…
І ноги збив за ярою підковою.
Мене народ у горі потопив.
Я горем став. Совицею посивілою.
Я звик до нього.

Чорте, бронзовий Мефістофелю,
чом ховаєшся по кутках?
Подивися, якої долі
запізнали ми по кістках
революції матадорів,
тридцять третього вартових,
тих нескорених і

Ревіло радіо. Пташкам не набридало
співать відрання про одне і те ж.
Ти набігала, хвилями віддалена.
А я мовчав. Я думав. Я не щез.
Ні, я щезав. Не раз. Напевно, всоте
собі

У мене тіло з мармуру.
І в горлі
спинився крик:
несила продихнуть.
У мене очі
згасли, ніби зорі,
а руки рвуть ланцюг,
котрий не розірвати.
І є гірка відрада в тім,

Пітьма тайгова — як Елізіум,
модринна глиця — ніби сліз
окалини. В мошкарнім лісі
в кошмарнім краї — всі зійшлись
твої трускі стезі. Віднині
спроваджуй тьмяних днів разок

Я жив між сосон без прописки,
та ліс не сердився. Лише
сварилися сороки звисока,
іще немало вас, іще
нажалять сосни і натре
пошерхле сонце бородою,
і хвиля вив’ялить

Село
посеред тиш,
ти — мов на хвилях човен.
Ти мрієш,
множишся,
збігаєш по воді.
Тоді
було насниш,
а сниться загадкове,
а щастя віриться,
і вічно ждеш

Колись мене ти, Київ, визубриш
на ребрах прибережних круч,
від рук, в конвульсії покручених,
і до очей, для смерті визрілих.
І все простиш мені, приблудному,
і мовиш,

Цей білий світ, біліший божевіль
колись іще підпалиться червоним.
Задуже[?] піють українські гони
і потечуть колись по ринвах рілль.

Тут — ждання і ждання — аж до спаду.
В давні роки лицем упади,
та збагнеш, просвітлілий, не зразу:
у майбутньому — давні сліди.

Он де стежка в село понад гору,
трохи згодом