Вірші класиків - українська та світова поезія

Боюсь спливе рядок сльозою,
Кладу перо і шепочу:
Вернись, вернись, бо за тобою
На крилах крику прилечу.
Я так тебе чекав учора,
Чекав сьогодні. А тебе
Усе нема. Сльозою

Дівчинка у чорному, неначе чорногуз,
захмеліла промежи скакалкою.
Жареною хрумкала кукурудзою.
Дівчинку звали Галкою.

Дівчинка у чорному, галченя,
кісками косилася межи

Пісня Марусі Чурай

Ой ти ж мені обіцявся
Любити, як душу,
Тепер мене покидаєш,
Я плакати мушу.

Будь щасливий із тією,
Котру ти кохаєш,
А над мене вірнішої

Пісня Марусі Чурай

Стелися, стелися, зелений горшку!
Гей, ви не тіштеся, мої вороженьки, моїй пригоді!
Бо моя пригода, бо моя пригода, як літня роса,
Як вітер повіє, як

Пісня Марусі Чурай

Котилися вози з гори, та в долині стали,
Любилися, кохалися, та вже перестали.
Любилися, кохалися, щоб мати не знала,
Не дай Боже розійтися, як та

Пісня Марусі Чурай

Ішов милий горонькою,
Мила — під горою,
Зацвів милий роженькою,
Мила — калиною.

Ой ти живеш на гороньці,
А я під горою.
Чи ти тужиш так

Пісня Марусі Чурай

Прилетіла зозуленька
З темного лісочку;
Сіла, пала, закувала
В зеленім садочку.

Ой як вийшла Марусенька,
В неї запитала:
“Скажи мені,

Пісня Марусі Чурай

На городі верба рясна,
Там стояла дівка красна.

Вона красна ще й вродлива,
В неї доля нещаслива.

В неї доля нещаслива,
Нема того, що

Пісня Марусі Чурай

Летить галка через балку,
Літаючи, кряче…
Молодая дівчинонька
Ходить гаєм, плаче.

“Не пускає мене мати
Вранці до криниці,
Ні жита жать,

Любов як самозречення легка,
і самовтрата — це принада світу.
Чого ж тебе, чужу і гордовиту,
відчув я щедрим серцем кріпака.
Припав очима до твоїх очей,
устами — уст шукав —

Світ учорашній обганяє
того, хто віруючи міг
подовжуватися за гаєм,
схиляючись на оборіг
далеких піль, де клекіт орлій
і свист надсадний бугая.
Здешевлених фантасмагорій

Впаду в пирій — ридати буду,
зелом колючим обжалюсь
о витишених трав облуду,
ще мить — сльозами обіллюсь.
Так гірко й гамірно у світі,
так сухо б’ється вужа хвіст

Страшні твої нурти печерні,
страшніші виходів у світ,
із перельотами (химерні
ті перельоти) недоліт —
то вмерзла зірка в ранню кригу,
що стогне. Стугною гуде.
Бодай би

Счастлив, кто близ тебя и о тебе вздыхает!
Кто сладостью твоих пленяется речей;
Кого приветствуешь улыбкою своей!
Бессмертных тот богов в блаженстве превышает.

Увижу лишь тебя,

Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну

Гей, Орфею, небораче!
Де ти змандровав від нас?
Як би тільки ти, козаче,
Мні під сей

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він,

Ой я дівчина полтавка,
А зовуть мене Наталка.
Дівка проста, некрасива,
З добрим серцем, неспесива.

Коло мене хлопці в’ються
І за мене часто б’ються.
А я люблю Петра

Сонце низенько, вечір близенько,
Іди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,
Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько, Галю,

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
О, як моє болить серце,
А сльози не ллються. (2)

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу,
Тілько тоді і полегша,
Як

Чого вода каламутна —
Чи не хвиля збила?
Чого ж я смутна, невесела,
Чи не мати била?

Мене ж мати та й не била —
Самі сльози ллються:
Від милого людей нема,
Від