Вірші класиків - українська та світова поезія

Мій ти краю, моя ненько,
Моя Україно!
Люблю тебе не тією
Любовію сина
Покірного, що радіє
До всього свойого, –
Чи то добре, чи лихе то,
А любить готово;
Не гарячим

Друже-брате! серце б’ється,
Хоче сповідатись,
Душа ниє, душа плаче,
Хоче розказати
Свою згоду і незгоду,
Хоче розпитати,
Як у світі молодому
Йому доживати, –
Та

Ти, кажуть, приїхала, серденько, знов
І принесла мою тиху любов;
Мої радісні сни, мої муки-печалі
Знов привезла ти мені з чужини.
Серце моє! Що мені тепер ти і що я?
Надії мої

Ой життя, ти життя! по якій ти дорозі ідеш?
По якім непрохідному шляху шугаєш?
Межи бистрих річок та глибоких яруг,
Непрохідних вонючих багнюк ти літаєш.
Кругом лісом тебе обняли

Устало сонце з-за діброви,
Туман погнало у яри
І усушило дрібні сльози
В старої бідної вдови.

Вже третій день гуля Вкраїна,
Вже третій день ревуть шинки –
Стрічає волю

День у шинку прогуляла,
Ніч у чорній ночувала,
А на другий мала йти –
Не пустили прокляті.

Доля ж моя нещаслива,
Безталанна я вродилась!
Бездольная удалась,
Що

Прийди! пригорну тебе к лону,
Як долю найкращу мою,
Зігрію душею живою
І серцем палким оживлю;

Цілуванням я визову знову
Огонь у твоїх оченьках,
Засвічу ту уранішню зорю

Я не любив його ніколи,
Того веселого життя
Серед людей вітроголових.
Самотня доленька моя
Вела мене в другі краї,
Другими стежками вела!..
У мир і правди, і любові…
Й

Сиротина ж я,
Одинока я;
Ні до кого пригорнутись –
Гірка доля моя!

Округ люди живуть –
Вороги то мої, –
Ні до кого обізватись, –
Тяжке лихо мені.

Полюбила я,

Різдвяна віршівка

Присвячується панам гласним “Полтавского губернского земского собрания XXXI оч[ередного] созыва”

– Здоров був, куме! Звідкіля
Господь несе тебе

Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові

У достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців

На широких степах, по зелених гаях,

Дзвінкий твій голос, мов струна,
До мого серденька доходе.
В душі самотній підійма
Мої забуті давні годи.

Тоді, як серцем молодим
Я слухав тута інші речі
Про щастя

Щирому ратаєві непочатих перелогів рідного поля В. І. В[асиленко]ві

Не літа нам старі страшні,
Як те, що старі сі літа:
Пригоди всякі навісні,
Життя без ясного

Пригорнусь до лона твого, голубко,
Чи не вчую там правди святої?
Бо кругом, моє серце, тільки й чутки
Про забави тії долі лихої.

Остогидло мені волочити по світу
Самотою

Я знову повертаюсь до тебе, моя ти утіхо єдина,
До твого пророчого слова і рідної красної мови.
Багато дала ти мені підпомоги на сьому широкому світі –
В моїм непривітнім житті ти

Як лебідонька – на волос,
Як та скрипочка – на голос,
Мов те яблучко – на личко
Моя Галя невеличка!
Як те небо, в неї очі –
Моє серденько морочить;
Повне лоно стиха грає,

Ой чого ти смутна-невесела
На веселому зборі людей,
І уста твої милі, рожеві
Не витягують любих пісень?

Ані жарт в твоїх очах не грає,
Німії й мовчазні вони,
Як та ніч,

Його батько малим
Цілував і пестив,
Кучеряву головоньку гладив
І казав йому так:
“Будь ти, сину, козак,
Не забудь ти моєї поради.
Невелика вона
Та ще, може, хто зна,

Я із школи і донині
Одну тільки мав надію,
Аби добре що зробити,
Людям в горі пособити.
Ждав случаю і діждався:
За меншого брата взявся,
Дожидався з молодою,
Добрим