Вірші класиків - українська та світова поезія

Гай-гай, мій гаю красний! Що з тобою?
Замість краси — повитий ти журбою!
Вже навіть сльози-листоньки не рониш,
Журбу свою вже нишком ти хорониш, —
Безлистий,
Порожній,

Сонет
Останній усміх змерлої природи
— Маленька квіточка гвоздичка процвіла
І з листя в’ялого голівку підвела,
Немов соромлячись своєї вроди.

Малесенька! Навіщо

Давньому дорогому другові

Прощай, товаришу коханий!
Скінчилось дружнєє життя…
Ти одійшов у край незнаний,
У край сумний без вороття!..

Кінець відомий, неминучий…

Все это было бы смешно,
Когда бы не было так грустно!..

Милий милу пригортає,
А вона його питає:
«Розкажи мені, кого ти
Щонайперше покохав?»

«Ет, дурниця… Я не

Останнє змарнілеє листя
Злітає так тихо, поволі
І стелеться шаром безсилим
На мертвому, зимному долі.

Се ви, мої мрії колишні?
Се ви, мої красні надії?
Оті, що цвіли так

Краю рідний! Серце рветься,
Спогадавши твої жалі, —
Що показують правдиві
Часу давнього скрижалі!
«Часу давнього…» А нині?
Чи минули дні тяжкії?..
Серце рветься і трепече

Пісня
Коли я у гаю
Собі походжаю
При тихій вечірній годині,
Не знаю, чи вітер травицю торкає,
Чи постать кохана край мене ступає
У тій самотині, —
Не знаю, не

Кобзарю наш! Хвали не треба
Твоїм пісням, твоїм думкам.
Немов зоря з ясного неба
Вони піввіку сяють нам!

Та ще ясніш зоря блискуча
Твоєї слави засія,
Коли згадать, яка

Котяться, котяться хвилі потужні,
Котяться, грають усе без упину,
Ринуть їх хвилі холодні, байдужі,
Ринуть, аж поки до свого загину

Кожна дійде, в глибочінь невідому
Гребенем

Годі, діточки, вам спать!
Час давно вже вам вставать!
Гляньте: сонечко сміється,
В небі жайворонок в’ється,
В’ється, радісно співає, —
Він весну вам сповіщає!
А весна та

Доки мені, неборачку,
Сидіти в запічку?
Я великий, я вже можу
Погасити й свічку!
Що пальчика спекти можна,
Теє добре знаю,
Вже тепер отак на «жижу» —
Губки надимаю:

Хто ж чарівниця тая мила,
Для всіх привітная така,
Що всіх людей тих наділила
Її ласкавая рука?
Не хочу мучити вас, діти,
Навіщо нудитися вам!
Не буду довго я таїти,

Гайда, дітки, у садок!
Любо там та мило!
Скільки всяких там квіток
Сей рік уродило!
Повна рожа, мак чубатий,
Між кущами м’ята,
І барвіночок хрещатий
Стелеться до хати.

Весна чарівниця,
Неначе цариця,
Наказ свій послала,
Щоб краса вставала.

І проліски, і травка,
Й зелена муравка,
І кульбаба рясна,
Й фіалочка ясна —

Всі квіти

(Щорічна загадка)
До пастухів в убогім домі
Приходить з роком молодим,
Як в’ється жайворонок в полі,
Дівчина з видом чарівним.
Не в тій долині народилась,
Ніхто

Гляньте! Що за чудасія!
Штука це уже німецька:
Онде з снігу прекумедна
Постать зроблена мистецька:

Се не «баба» — дід носатий;
Капелюх на ньому панський,
У руках держить

«Мамо, дивись!.. Тії квіти,
Що на шибках тут були,
Срібним морозом вибиті,
Дивні такі,— вже зійшли!
Вже їх нема! Ясний пломінь/
З печі по їх так заграв,
Ранішній сонечка

Зайчик сірий плиг та скок
З поля чистого в лісок.
Через пень, рівчак, колоду;
Ненароком якось в воду,
Спотикнувшись, зайчик — бух!
Де не взявся тут пастух:
Невеличке те

Приснився сон малій Марусі,
Що вже у білому кожусі
Прийшла сама
Бабусенька зима —
І рукавами в полі має,
Замети сипле-насипає.
Садки у інеї стоять,
Доріжкою санки

«Завтра!.. Кажуть би то, завтра
Вже напевне виїздить…
Треба всі свої манатки
В скриньку власную вложить.

Позбирать книжки та зшитки…
Так одразу й не збереш!
Що куди