Вірші класиків - українська та світова поезія

Я люблю тебе, друже, за те,
що в очах твоїх море синіє,
що в очах твоїх сонце цвіте,
мою душу голубить і гріє.

За волосся твоє золоте,
за чоло молоде і відкрите.
Я люблю

Гей, рум’яні мої небокраї,
ви, міста гомінливі кругом!
По країні весна пролітає
і шумить журавлиним крилом.

Пролітає над полем, над гаєм,
сипле квіти з ясного чола.
Їй у

У полоні білому, в Одесі,
я згадав: у гуркоті навал
по мосту йшов хлопчик літ на десять
і свистів «Інтернаціонал».

Вдалині хиталися дерева
і синів задумано прибій…
Раптом

Мурами хмари осінні,
вітру печальний рев.
Тіні…
падають
тіні…
золото лине з дерев.

Чую за парком
гули,
бачу за парком
дим…
Згадує листя минуле
шумом

Холодним спокоєм одягнено поля,
у білому вбранні замислилась земля.
Куди не глянь — огні, холодні скрізь огні,
і сонце, наче спить у мертвій вишині,
тепла не шле згори. Чи довго

На мові нашій дня печать.
Вона — як сяйво серед ночі…
Її не можна забувать,
Вона душі твоєї очі.

Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе любовно…
Коли ж забудеш рідну

Я у полі. Хто зі мною?
Тільки біла путь…
Тільки спомини юрбою
на снігу встають.
Кров — у щоки, кров — у скроні…
Знову, знов як стій:
на заплаканій долоні
перстень

Пам’ятаю, вишні доспівали,
наливались сонцем у саду.
На прощання ти мені сказала:
«Де б не був, а я тебе знайду…»

І у тьмі од муки, од утоми,
де розстріли і любов до

Дзвін шабель, пісні, походи,
Воля соколина,
Тихі зорі, ясні води —
Моя Україна.

Синь гаїв, поля, світання,
Пісня солов’їна,
Ніжний шепіт і зітхання —
Моя

В огні нестримної навали
рубали, різали наш сад…
А ми дивилися назад
і за минулим сумували…

Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну…
О, будьте прокляті, кому

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене,

Я знов побачив Вас, біляву і веселу,
з привітним усміхом на радісних устах.
А осінь за вікном жовтаве листя стеле
і в вирій одліта за птахом дальній птах.

Я той же, як колись.

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…

І хвилі моря, далекі й близькі,
мені шумлять.
Там стелить сонце останнім

І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких через журу
покидали востаннє село!
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та

Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах…
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай…

Я твою шинелю цілував до

I
Біля конторки хлопці п’яні,
вгорі вагончики біжать;
і труби в синім океані…
Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями
шумів залюднений перон,

Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть

..Вісім весен і зим,
вісім осен і літ,
то тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
рвали образів листя зелене,
потрясали кістки
ці безумні круки,

Шумить Дніпро, чорніють кручі,
в граніт холодний б’є прибій.
Прийми слова мої жагучі,
як заповіт, юначе мій!

Листку подібний над землею,
що вітер з дерева зрива,
хто мову

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А