Вірші класиків - українська та світова поезія

Я люблю тебе, друже, за те,
що в очах твоїх море синіє,
що в очах твоїх сонце цвіте,
мою душу голубить і гріє.

За волосся твоє золоте,
за чоло молоде і відкрите.
Я люблю

Як раннім морозом побитії квіти
Головоньку сумно додолу схиляють —
Неначе тугою та горем повиті
Завчасу і марне навік пропадають —

Так молодіж наша: зрости не успіє
Та

Як за боки музу візьму,
То можу дещо втну.
Я знаю дівчину Марусю —
Таку — що ну!

Висока, гарна, огрядна, —
Лице як місяць повний сяє.
Буває часом страх сумна,
А

На заході сонце… В підземні кімнати,
Натомлене, на ніч іде спочивати,
Й прощаючись любо з небосхилом синім,
Всю землю залляло рожевим промінням.
Вже й вітрові в полі гуляти

В тихім повітрячка чистого лескоті
Все мені поступ твій милий вчувається,
Білої хвильоньки в морському плескоті
Перс твоїх хвиля неначе здіймається.

В шелесті ніжнім гнучкої

Назносим каміння, назносимо глини,
Збудуємо хатку з дверима у сіни,
Та зробимо в хатці яснеє віконце,
Щоб сяло над нами, мов золото, сонце.

А з житніх сніпочків пошита покрівля

Ця рожева самостійність
Що Вам тільки мріє,
Най хутчій до Вас прилине
й серце обігріє.

Кінець 1886 року

Cердиться Березень, вітром бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться.
Землю замерзлу вдень дощиком мочить,
А на ніч морозом дужим стискає.
Хмари збирає з усіх закутків неба,

Кіт-воркіт біля воріт
Чеше лапкою живіт.
З’ївши мишку-побіганку,
Що робити по сніданку?

Чи погнати біля хати
Вслід за голубом-гінцем?
А чи вуси-довгоруси
Почесати

Давньому дорогому другові

Прощай, товаришу коханий!
Скінчилось дружнєє життя…
Ти одійшов у край незнаний,
У край сумний без вороття!..

Кінець відомий, неминучий…

Все это было бы смешно,
Когда бы не было так грустно!..

Милий милу пригортає,
А вона його питає:
«Розкажи мені, кого ти
Щонайперше покохав?»

«Ет, дурниця… Я не

Останнє змарнілеє листя
Злітає так тихо, поволі
І стелеться шаром безсилим
На мертвому, зимному долі.

Се ви, мої мрії колишні?
Се ви, мої красні надії?
Оті, що цвіли так

Краю рідний! Серце рветься,
Спогадавши твої жалі, —
Що показують правдиві
Часу давнього скрижалі!
«Часу давнього…» А нині?
Чи минули дні тяжкії?..
Серце рветься і трепече

Пісня
Коли я у гаю
Собі походжаю
При тихій вечірній годині,
Не знаю, чи вітер травицю торкає,
Чи постать кохана край мене ступає
У тій самотині, —
Не знаю, не

Кобзарю наш! Хвали не треба
Твоїм пісням, твоїм думкам.
Немов зоря з ясного неба
Вони піввіку сяють нам!

Та ще ясніш зоря блискуча
Твоєї слави засія,
Коли згадать, яка

Котяться, котяться хвилі потужні,
Котяться, грають усе без упину,
Ринуть їх хвилі холодні, байдужі,
Ринуть, аж поки до свого загину

Кожна дійде, в глибочінь невідому
Гребенем

Колись кохались ми обоє;
Все любе літечко нас двоє
Жили на хуторі глухім.
Пишало жито і пшениця,
Буяла всякая пашниця,
Привіллям надила своїм.

По ниві йшли ми, серцем

Діброва смутная вже листячко ронила,
Додому у журбі клонилася чолом;
Зима, скрадаючись, повіяла крилом
І снігом — біллю білою — її покрила.

Дібровонька тоді, шумлячи,

Минула молодість!.. Мов пісня прошуміла!.,
У думах смутно я схиляюся чолом —
Я чую смерть: неначе віє вже крилом
І заглядає в очі її постать біла.

Це ти, нірвано вічная, сумна,

Широким помахом крил дужих своїх
Високо піднісся орел сизокрилий,
Все вище та вище до хмар золотих,
Та й хмари високі його не спинили.

Злетів він над хмари й гукнув відтіля: