Вірші класиків - українська та світова поезія

Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,

Знову ти?! О люба, чи не сон це?..
Як колись, до тебе я прийшов.
Золотими літерами сонце
на панелі пише про любов…

Ми йдемо, і шумною юрбою
заливає серце, наче спів…
Над

Уночі шелестить мені листя,
одбивається чудно в вікні.
Мій синок синьоокий в колисці
усміхається сонно мені.
Кличе: — Тато! — і ручки маленькі
простягає до мене воно.
Ти

Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті…

Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі…
Місяць у полі бродить,
в трави

Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі;
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі

І все, куди не йду, холодні трави сняться,
де дерева шумлять і плачуть за Дінцем,
де вулиці п’янить солодкий дух акацій,
востаннє за вікном заплакане лице…

І сняться все мені

Знов село. По блакитному трапу
сходить сонце над маревом нив.
Я в пальті і у фетровій шляпі,
де колись у свитині ходив.

Де колись, неповторного літа,
одягнув я, смуглявий

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись

Уривок
Чи спів, чи крок маніфестацій,
чи гул моторів з висоти
у шумі теплому акацій, —
завжди, завжди між нами ти.

Чи в шумі кедрів поїзд лине
і з гулом проліта

Осінь-маляр із палітрою пишною
тихо в небі кружляє,
осипає красою розкішною.

Там розсипа вона роси сріблисті,
Там тумани розливає,
Ліс одягає у шати барвисті.

Ліс

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.

І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе

Із поля дівчина утомлена прийшла
І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
За сапку — і в квітник, де рожа розцвіла,
Де кучерявляться кущі любистку й м’яти.

З путі далекої вернувся

Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих, – рідна мова,
Вишневих ніжних пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Цареві

Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке там біса горе,
Коли серця у нас живі?

Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний…
Це все було в якійсь

Дивлюсь, Кабице незрівнянний,
На молодечий твій портрет, —
І зачарований, і п’яний
Тобі присвячую сонет.

Кому артиста серце знане?
Йому зрідні лише поет:
Вони і

Зелені тіні по душі майнули —
М’якого моху свіжо-чистий тон,
Безжурності глибокої затон,
Одбите у прийдешньому минуле.

Блаженні будьте, уші, що почули
Святого щастя золотий

І шум людський, і велемудрі книги,
І п’яних струн бентежно-милий спів,
І славу, й злото — битія вериги —
Я все забув, все занедбав, спалив.

І з-під кохання ніжної кормиги
Я

Мені снилось: я мельник в старому млині…
Уночі затихають колеса.
Я не сплю. Часом качка в повітрі дзвенить
Чи кажан проти місяця грає.

У млині щось гризуть і смакують

Коли усе в тумані життьовому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є