Як незбагненне це для нас,
що вічна ткаля тче всякчас.
Там тисячі ниток, мов тінь,
спішать за човником рухливим,
сплітаючись якимось дивом —
у тисячі міцних сплетінь.
Не
О часе, твій політ незримий
З собою все несе, мов пил.
Летючі весни, гайні зими
Женуть усіх нас до могил.
Хай приділив талан жорстокий
Мені до віку, часе, ти —
Та легші
Покинутий замок роками
Стоїть на горі в далині.
Бувало, колись біля брами
Тут рицар чекав на коні.
А нині навкруг попелище,
Де тиша могильна вгорі,
І скрізь мені вільна
Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,
Ні каменя, ані приміти,
Щоб хоч могилу віднайти!
Крім одного, всіма на світі
Безпросвітно забута ти.
Через моря і суходоли
Я ніс любов у довгу путь.
Я зустрічі жадав.
Злотистий кучер, сині очі —
Всі риси матері дівочі.
Усмішка, ямки щік твоїх
Серця принаджують усіх.
Мені ж найкращих днів хвилину
Вони нагадують, мій сину.
Чи взнав ти
...Було б з’єднати долі нам,
Так, як на те заповідалось,
Я б жив не з горем пополам,
І серце б з розпачу не рвалось.
Хай знають всі мій кожен гріх,
Хай бачать вад моїх пучину,
До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію
Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;
А
...Що вам передав із заповітом
той святий, що розлучався з світом?
Аби плоть старанно доглядали
чи про дні свої останні дбали?
Ну ж бо, князя бачачи в поході
при пишноті, в
Поет
Сонце сіло ген за гори,
але захід жаром грає.
Мов, чи довго наді мною
ярий полиск протриває?
Миродайний
Хочеш, пане, я надворі
...Миродайний
Так діждав на правило твоє:
усеприявність божа в світі є.
Мені премудрість ти даруєш знов,
та наймиліша є твоя
Одважних зірко, що віддавна —
Живі чи мертві — всім ти славна!
Знадливий блиск примарний твій
Мільйони поривав на бій.
Творіння неба, метеоре,
Чом на Землі ти гаснеш
Згадай того, хто любострастя
Здолав у небезпечну мить
І, люблений, відрікся щастя,
Щоб честь твою не поганьбить.
Твій зір, сп’янілий од кохання,
До трепетних грудей
Тож старий чаклун подався
у далеку путь-дорогу.
Де той дух поневірявся,
я повісти маю змогу.
Все, що він учворив,
добре я пізнав,
бо чаклунський порив
і мене
Коли із дна душі незборне
Тужіння виповзе надвір
І вираз мій у тінь огорне,
Потьмить чоло й заповнить зір,
Не бідкайся! Свою оселю
Моя скорбота добре зна:
В грудей
Померлих збуджено — чи можу спать?
Світ на тиранів став — чи гнутись можу?
Серпа жде колос — жнив не починать?
..Я не дрімаю — терня в моїм ложі.
Щодень сурма мені дзвенить у
Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися — й навік заснули.
Не сягнуть твоєї вроди
Діві ні одній.
Ніби музика, над води
Лине голос твій.
На ті звуки ніжні, милі
Океан стиха в безсиллі,
Опадають сонні хвилі,
Спить і
Кінець! То був лиш сон. І враз
Блідих надій промінчик згас.
Щасливих мало днів прожито,
Світанок мій вкриває тьма,
І душу сковує зима.
Любов, надію вщент розбито.
Якби ж —
Як з рабства не можеш звільнити свій край,
Борись для чужого народу.
Про подвиги Греції й Риму згадай
І вмри у боях за свободу!
Служіння добру — найшляхетніша путь,
Тож бийся
Сторінка 8 із 446
Чудовий! Коли поруч.....