Вірші класиків - українська та світова поезія

Що надить так серце і з хати жене?
Що вітром на простір виносить мене?
Там хмари клубами край гострих шпилів!..
Туди б я полинув, туди б полетів!

У небі чорніють граки

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Ні каменя, ані приміти,
Щоб хоч могилу віднайти!
Крім одного, всіма на світі
Безпросвітно забута ти.

Через моря і суходоли
Я ніс любов у довгу путь.
Я зустрічі жадав.

О пишното поранкова,
хоч би хвильку потривай!
Вітер подима раптово —
осипає цвіт розмай.
Як же зелень нині славить,
тінь о радісній порі.
Осінь листя вже кривавить,

Безхмарна ніч. Під місяцем німим
Біліє Акціум. Йому й не сниться,
Що тут був кинутий славетний Рим
Колись до ніг єгипетській цариці.

Вода —труна лазурна: до сих пір
Сплять

Геть затишні парки, трояндні алеї, —
Лиш мрійникам ніжним маніжитись тут.
Верніть мені скелі у сніжній киреї,
Де воля й любов ще панують без пут.
Люблю, Каледоніє, гір твоїх

Коли засну, як час настане,
Глибоким, непробудним сном,
Вкрий, забуття, мене, жадане,
Ласкавим, стомленим крилом.

Не треба друзів коло гробу,
Ні жадних спадкоємців там,

Покинутий замок роками
Стоїть на горі в далині.
Бувало, колись біля брами
Тут рицар чекав на коні.
А нині навкруг попелище,
Де тиша могильна вгорі,
І скрізь мені вільна

Як з рабства не можеш звільнити свій край,
Борись для чужого народу.
Про подвиги Греції й Риму згадай
І вмри у боях за свободу!

Служіння добру — найшляхетніша путь,
Тож бийся

Фіялка у степу росла
і непомітна, і мала,
але собою славна.
Аж тут дівчатко молоде
услід за чередою йде.
Сюди, сюди
веселий лине спів.

Фіялка думає: біда!
Була б

Недоброзичливість ніколи не могла
Узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі — ти зла мені бажаєш:
Ти благ не діждешся, я не побачу зла!

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.

Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!

Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?

Хто пізно так мчить у час нічний?
То їде батько, з ним син малий.
Чогось боїться і мерзне син —
Малого тулить і гріє він.

— Чому тремтиш ти, мій сину, щомить?
— Король

О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Було б з’єднати долі нам,
Так, як на те заповідалось,
Я б жив не з горем пополам,
І серце б з розпачу не рвалось.

Хай знають всі мій кожен гріх,
Хай бачать вад моїх пучину,

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

Очі, раду мені дайте,
щось кажіть мені чудове,
і приємне і святкове
і так само запитайте.

І мене проймає віра:
за цією яснотою —
ніжне серце й правда щира —
все, що