Вірші класиків - українська та світова поезія

Не осудіть і не зривайте
Найкраще убрання із пліч.
Я з любого полину краю
У інший світ, у вічну ніч.

Там ненадовго я спочину
І знову встану — прийде строк —
І зникне

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!

О, лови благословіння
Для весни, що промине!..
Вмить із яблунь дощ цвітіння
Вітер західний жене.
Довго з віт листкам звисати,
Що їх тінь вітає нас?
Ураган зелені шати

Гуляй красиво, як ніч
Ясного клімату та зоряного неба;
І все найкраще з темного та світлого
Це зустрічається в його зовнішності і в очах:
Таким чином збагачений тим ніжним світлом

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,

Хто їде в негоду тим лісом густим?
То батько, спізнившись, і хлопець із ним.
Обнявши малого, в руках він держить,
Його пригортає, його він пестить.

— Чом личко сховав ти, мій

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

В Каабі, в капищах,— дух рабства і покори.
Співають рабству гімн церковні дзвони й хори,
Міхраби*, храми, хрест — та це ж усе ознаки
Терпіння рабського, його міцні підпори!

*

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.

Згадай того, хто любострастя
Здолав у небезпечну мить
І, люблений, відрікся щастя,
Щоб честь твою не поганьбить.

Твій зір, сп’янілий од кохання,
До трепетних грудей

Було б з’єднати долі нам,
Так, як на те заповідалось,
Я б жив не з горем пополам,
І серце б з розпачу не рвалось.

Хай знають всі мій кожен гріх,
Хай бачать вад моїх пучину,

Злотистий кучер, сині очі —
Всі риси матері дівочі.
Усмішка, ямки щік твоїх
Серця принаджують усіх.
Мені ж найкращих днів хвилину
Вони нагадують, мій сину.

Чи взнав ти

Ні каменя, ані приміти,
Щоб хоч могилу віднайти!
Крім одного, всіма на світі
Безпросвітно забута ти.

Через моря і суходоли
Я ніс любов у довгу путь.
Я зустрічі жадав.

Якщо листів моїх і привітань
Чекаєш довго, не журись, не думай,
Що в серці сина ніжні почуття
До матері своєї вже пригасли.
О ні! Повір, моя любов синівська
Міцна, мов скеля,

Безсонних сонце! Зіронько сумна,
Чий слізний блиск із пітьми долина,
Не здужавши нічної темноти,
Як схожа на колишнє щастя ти!

Так і минуле, втрачене давно,
Блищить, та нас

Не сягнуть твоєї вроди
Діві ні одній.
Ніби музика, над води
Лине голос твій.
На ті звуки ніжні, милі
Океан стиха в безсиллі,
Опадають сонні хвилі,
Спить і

Кінець! То був лиш сон. І враз
Блідих надій промінчик згас.
Щасливих мало днів прожито,
Світанок мій вкриває тьма,
І душу сковує зима.
Любов, надію вщент розбито.
Якби ж —

Як з рабства не можеш звільнити свій край,
Борись для чужого народу.
Про подвиги Греції й Риму згадай
І вмри у боях за свободу!

Служіння добру — найшляхетніша путь,
Тож бийся