Вірші класиків - українська та світова поезія

1
О сестро, люба сестро! Між словами
Мені над це, єдине, не знайти.
Коли моря і гори поміж нами,
Будь, як колись, до мене ніжна ти, —
Страждаючи безмірно, до нестями,
Я

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Зважимо прах Ганнібала: скільки потягне фунтів грізний вождь?

Ювенал

Імператора Непота визнав сенат, італійці та людність провінції Галлії; гучно вславляли його моральні

Згадай того, хто любострастя
Здолав у небезпечну мить
І, люблений, відрікся щастя,
Щоб честь твою не поганьбить.

Твій зір, сп’янілий од кохання,
До трепетних грудей

Моя самотня душа мовчки плаче,
крім випадків, коли моє серце
об’єднані з твоїми в небесному союзі
взаємного зітхання та взаємної любові.

Це полум’я моєї душі, як полярне

Коли споконвічний
Святий Отець
В спокої руки
З розкочених хмар
Благословенство перунів
Сіє на землю, –
Я цілую останній
Край одіння його
I трепет дитинний
Чую в

Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Ах, сило творча, в глибині
Всевладно озовися,
Щоб барви свіжі та рясні
З-під пальців полилися!

Душа здригнулась лиш моя
І прагну все обняти.
Тебе, природо, знаю я,

Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум’яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.

Владарко марень молодечих,
Царице злототканих снів,
Що до танечної хуртечі
Ведеш дівчат і юнаків!
Я од твоїх звільнився чарів,
Кайдани юності розбив
І край химер, де марно

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,

О часе, твій політ незримий
З собою все несе, мов пил.
Летючі весни, гайні зими
Женуть усіх нас до могил.

Хай приділив талан жорстокий
Мені до віку, часе, ти —
Та легші

1
Світ — дім для сиріт. І найбільше в ньому тих,
що росли з дитинства в самоті.
(Хоча самотній дуб побіля дому завжди росте розлогішим за ті,
що в присмерку тісняться лісовому.)

Коли із дна душі незборне
Тужіння виповзе надвір
І вираз мій у тінь огорне,
Потьмить чоло й заповнить зір,
Не бідкайся! Свою оселю
Моя скорбота добре зна:
В грудей

Трагедія

Переклад Миколи Лукаша

Знов близитесь ви, постаті туманні,
Що вже мені з’являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тій омані
Мої чуття прихильно

Померлих збуджено — чи можу спать?
Світ на тиранів став — чи гнутись можу?
Серпа жде колос — жнив не починать?
..Я не дрімаю — терня в моїм ложі.
Щодень сурма мені дзвенить у

Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися — й навік заснули.

Якщо Леандр і справді вплав
(Цей міф затямили дівчата)
Твій, Геллеспонте, вир долав,
Аби кохану зустрічати;

Якщо вночі зимою плив
Він морем до своєї Геро, —
Хай вал

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

Навіщо ти зводиш чертог, сину крилатих днів? Сьогодні ти дивишся зі своєї вежі, та мине кілька років — налетить вітер пустелі і завиє в твоїм спустілім дворі.