Христина Алчевська

Прут несе бурхливі води,
Ліс на горах гомонить;
Чи замовкнеш, давня туга?..
Тихше, смутку, тихше… Цить!

Вихор смереки ламає,
В лісу просить забуття…
Ой ти, туга,— що той

Чистий сніг на тих велетнях-горах
Байдужий до хмари,
Квітка гірська, байдужа до снігу,
Сповита у чари,
Тиха скеля над краєм поснулим
Байдужа до нього,
Дух спокою, що в

Нічого сталого немає
В моїй душі, ще молодій,
Лиш пломінь мрій її проймає,
Вона палає від надій!
Але пожди — і стрепенеться
Колись у ній щось золоте,
Весна прекрасная

Країною сонною ніч проліта,
Мовчало таємно південнеє море,
Дрімали чинари, схилялися лаври,
За темний серпанок ховалися гори.
Горнулися ніч до німої мімози
І подругу ніжно свою

Упала чайка із блакиті,
І сіра курява землі
Запорошила білі крила…
А море тиша ніжна крила,
Й сіяло сонце в ясній млі…
Чом жити чайці не судилось?
В ній мрія красная

Чарівна ніч, і сонних хвиль дрімота,
І тихих зорь розмова потайна,
І шепіт віт, і байрака зітхання,
А вколо думонька смутна:

«Нема чогось, нема просвітку думам,
Нема душі

До В. Б.

Нас повести в мій рай, рай моєї душі,
Увілляти у серце вам віру,
Вам, що прагнули бачить щасливим свій край
І зустріли недолю й зневіру;
Нас, півмертві,

Далеко-далеко від рідного краю
Про нього я мрію у тиші смутній,
І спомини тихі колишнього раю,
Як сон, виринають в уяві моїй…
Ось наче в озерці між верб затонулий
З дитинства

І сонце не гріє, і вітер не спить,
Гойда мої думи і душу смутить,
Притулку шукає і в розпачі б’ється,
І з тихого щастя людського сміється…

І дух мій, як вітер осінній,

«Що то за люде, голубонько-мамо,
Йдуть і співають у сірій юрбі?..
Ясні надії в очах їх палають,
Древко корогви червоне стискають
Руки, потомлені в праці й журбі…»
«Донечко

Не питай, не питай, чому ніч без зірок
Тихо плаче до самого ранку,
Чому пісня весни вабить ніжно мене,
Хоч не йду в темінь саду я з ґанку.
Я весну ту люблю, та не світить

О, розправ білосніжнії крила,
Моя думонько, ніжна й смутна!
Темна хмара наш обрій укрила,
І затьмарилась юна весна.
Ми так мало ще бачили світла,
Наша пісня, як май,

Шумують хвилі, сонце сяє,
І море радісно біжить
І гомонить… Чудовий краю,
В тобі б співати й вільно жить!
Синіють гори, хмари в’ються,
Шле усміх небо до землі,
А вітерці —

Любов моя – тиха… люблю тебе, краю…
Люблю твої думи, і співи, і сни,
І степ необмежний, і тугу безкраю,
І тихії сльози твоєї весни!..
Ще грози весняні далеко від тебе,
Хоч

Все життя віддала я людині одній,
А сама вже умерла навіки,
І в самотності тихій, у тиші сумній
Вже не збудиш ти серця-каліки!
Воно міцно заснуло і здавна вже спить,
Спить, у

Вечором тихим зими навісної
Мариться щастя, неначе вві сні…
Теплінь весняна і юні розмови,
Легкі хмаринки і гомін діброви,
Зорі далекі, ясні…

Серце просило тепла і

Великеє Сонце! Зійди над землею,
Закутою в горе, сповитою в тьму.
Великеє Сонце! Зійди над сльозами,
Над морем страждання, над путами сну…
Великеє Сонце! Збуди

Похмурії думи, повиті журбою,
Летять понад безліччю вбогих рабів,
Як хмари осінні… і плачуть нечутно
Над тою юрбою…
В сльозах тії думи помалу спливають,
Бо знають: у темряві

Ясний сокіл серед степу
На простори поглядає
І угору дужі крила
Гордо й весело здіймає:
«Гей ви, браття-соколята,
Прилетіть до мене, милі,
Ми полинемо на волю,
Де

Я мріяла тихо про казку чудову,
Я ждала, що сонце мені засія.
Даремно! Не сонце заблисло, а сльози,
Укрилася хмарами юність моя…

О цвіте мій білий, що смутку діждався,
О