Христина Алчевська

Країною сонною ніч проліта,
Мовчало таємно південнеє море,
Дрімали чинари, схилялися лаври,
За темний серпанок ховалися гори.
Горнулися ніч до німої мімози
І подругу ніжно свою

Хризантеми схилялись над нею,
Вона спала у темній труні;
Безталанну і чисту лілею
Проводжали пісні жалібні.
Я ховала останнюю мрію,
Я впізнала її небуття…
Чим же серце

Любов моя – тиха… люблю тебе, краю…
Люблю твої думи, і співи, і сни,
І степ необмежний, і тугу безкраю,
І тихії сльози твоєї весни!..
Ще грози весняні далеко від тебе,
Хоч

Чарівна ніч, і сонних хвиль дрімота,
І тихих зорь розмова потайна,
І шепіт віт, і байрака зітхання,
А вколо думонька смутна:

«Нема чогось, нема просвітку думам,
Нема душі

До П.

Я знов живу і знов сміюся,
Бо ти ожив, бо ти воскрес…
І сонце теж до нас сміється,
Побідно сяючи з небес…

Забуто пишнії ідеї,
Недолі зникла темна мла,

В сяйві ранку золотого,
Вільна, з крилами пісень
Я лечу назустріч сонцю,
Де сіяє вічний день.
Глянь: троянди розцвітають
У палкій душі моїй,
Волю бачу я в

Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні

Дрімає безодня морськая,
В ній сховані скарби на дні;
Та глубінь — то дума людськая,
А води — раби то сумні…
Там сплять у них мрії свобідні,
Але… прийде вітер, їх пан,
І

До сонця тягнуться рослини
Й невільник з темної тюрми.
І тільки ти не йдеш до світла,
Народе, стогнучий в ярмі…
Прокинься, велетне байдужий,
І серцем неба дорівняй,
Ти

Лілеї білої моєї,
О люде, не торкайтесь ви!
Не придивляйтеся до неї,
Не руште тихої журби.

Бо та лілея білосніжна —
То полохливая душа,
Криштально чиста, ясна,

Я мріяла тихо про казку чудову,
Я ждала, що сонце мені засія.
Даремно! Не сонце заблисло, а сльози,
Укрилася хмарами юність моя…

О цвіте мій білий, що смутку діждався,
О

О, розправ білосніжнії крила,
Моя думонько, ніжна й смутна!
Темна хмара наш обрій укрила,
І затьмарилась юна весна.
Ми так мало ще бачили світла,
Наша пісня, як май,

Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Сумними степами ідуть кобзарі;
Незрячі, вони про свободу співають
І сонце вітають на ранній зорі…
Під хатнім віконцем, в садочках вишневих,

Мовчать сади і ніч, жалів таємних повні,
І свіжі подихи вриваються в вікно…
О, як горять в мені почуття невимовні,
Як серце журиться, як нудиться воно:
Ой чом не зоря я в

Душа – се конвалія ніжна,
Сокрита у темному лісі,
В ній мрія таїться кохана.
Для неї вона й розцвітає,
Нікому незнана…
Душа — се безсилая квітка,
Що пахощі ллє, але

Чи бачиш, самітня смерека зітхає
І віти журливі свої похилила;
Отак і душа в мене тихая має
Підстрелені крила…
Чи бачиш, он хмари пливуть над горою
І сіра нудьга їх усіх

І знову теплінь, як раніше,
І гріє сонце, й вітер спить,
І до життя любов’ю дише
Розкішний гай, що весь тремтить;
Далеко всі турботи світа,
Затихли пориви

Я знаю все і бачу смуток,
І бачу горе на землі,
І, може, душу положу
За рідний край, але нікому
Про це довіку не скажу
Ніколи в світі…
Без тих пісень — багато горя,
Без

Ясний сокіл серед степу
На простори поглядає
І угору дужі крила
Гордо й весело здіймає:
«Гей ви, браття-соколята,
Прилетіть до мене, милі,
Ми полинемо на волю,
Де

Не питай, не питай, чому ніч без зірок
Тихо плаче до самого ранку,
Чому пісня весни вабить ніжно мене,
Хоч не йду в темінь саду я з ґанку.
Я весну ту люблю, та не світить