Христина Алчевська

Не спи, сину! Час не спати:
Перед ранком ясним, гарним
Ще темніють ночі шати,
Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають
Усе добре, усе чисте,
Тільки того й

Так, то було давно. Мене ти знав малою,
Такою я зосталася й тепер,
І лише дух вмира, сполучений з журбою,
І лише пал душі моєї вмер.
Жадала я колись не дійсності, а казки,
Я

Коли б не наш народ убогий,
Що серцю вістку подає,
Коли б не ти, моя селянко,
І слово теплее твоє,

Я занедбала б милу ліру
І більш не стала вже співать:
У «друзів»

Мої думи най будуть дощем по весні,
Теплим подихом щастя за горем…
Ген у далечі в’ються весняні пісні,
І витають, і ллються над морем!..

Мої співи най будять зорю і

До П.

Я знов живу і знов сміюся,
Бо ти ожив, бо ти воскрес…
І сонце теж до нас сміється,
Побідно сяючи з небес…

Забуто пишнії ідеї,
Недолі зникла темна мла,

В сяйві ранку золотого,
Вільна, з крилами пісень
Я лечу назустріч сонцю,
Де сіяє вічний день.
Глянь: троянди розцвітають
У палкій душі моїй,
Волю бачу я в

Нема тебе — і світло дня зникає,
Згасає сонце золоте,
Журба гнітить, розради дух шукає,
І смуток в серцеві росте…

Нема тебе — і плаче ніч ласкава,
І з нею тихо плачу я,

Шумить, шумить зелений гай,
Його цілує ясна днина;
Сльозами першої грози
Була омита ця хвилина…

То щастя юної душі:
В ній горе вихорем знялося
І прокотилось… а по нім

Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні

Присвячується X. Д. Алчевській

Тобі, що свій народ кохаєш,
Чий образ в серці я ношу,
Що і мене любить навчаєш,
Тобі, задумана, пишу:

Думки про щастя у

До сонця тягнуться рослини
Й невільник з темної тюрми.
І тільки ти не йдеш до світла,
Народе, стогнучий в ярмі…
Прокинься, велетне байдужий,
І серцем неба дорівняй,
Ти

Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно

Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Сумними степами ідуть кобзарі;
Незрячі, вони про свободу співають
І сонце вітають на ранній зорі…
Під хатнім віконцем, в садочках вишневих,

Мовчать сади і ніч, жалів таємних повні,
І свіжі подихи вриваються в вікно…
О, як горять в мені почуття невимовні,
Як серце журиться, як нудиться воно:
Ой чом не зоря я в

Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: «Де щастя молоде?»
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде…
Химерні спогади, і скарги, і

Так давно не згучала бандура моя,
Так дрімалося думам сердечним!
Хоч і усміхи сонцеві слала земля
І привіт небесам безконечним…
Хочу жити я нині і вільно співать!
Не

Душа – се конвалія ніжна,
Сокрита у темному лісі,
В ній мрія таїться кохана.
Для неї вона й розцвітає,
Нікому незнана…
Душа — се безсилая квітка,
Що пахощі ллє, але

Чи бачиш, самітня смерека зітхає
І віти журливі свої похилила;
Отак і душа в мене тихая має
Підстрелені крила…
Чи бачиш, он хмари пливуть над горою
І сіра нудьга їх усіх

І знову теплінь, як раніше,
І гріє сонце, й вітер спить,
І до життя любов’ю дише
Розкішний гай, що весь тремтить;
Далеко всі турботи світа,
Затихли пориви

Я знаю все і бачу смуток,
І бачу горе на землі,
І, може, душу положу
За рідний край, але нікому
Про це довіку не скажу
Ніколи в світі…
Без тих пісень — багато горя,
Без