Христина Алчевська

Мені байдуже, як мене
Пектимуть в серці страшні муки —
Я все ж добуду в лірі згуки
І пісню всім віддам мою!..
Мені байдуже, як мене
За співи будуть розпинати:
Не кину,

Я знаю все і бачу смуток,
І бачу горе на землі,
І, може, душу положу
За рідний край, але нікому
Про це довіку не скажу
Ніколи в світі…
Без тих пісень — багато горя,
Без

Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно

Мої думи най будуть дощем по весні,
Теплим подихом щастя за горем…
Ген у далечі в’ються весняні пісні,
І витають, і ллються над морем!..

Мої співи най будять зорю і

Люби життя: в нім є краса,
Хоч люди й журяться похилі,
Хоч горе бачать небеса
І тане мрія в небосхилі…
Люби життя за боротьбу,
Люби його у громі бурі,
Люби відродження

Я бачу, що весна цвіте,
Що розцвітають в полі квіти,
Ой чом же сонце золоте
Душі народа не засвітить?
Я бачу ясную блакить,
І сяйво неба, й море світла,
Ой чом же доля сих

Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні

Молодая та весела жартовливая весна
Щебетала, виривалась із міцних обіймів сна;
Милувала гай зелений, в нього сиплючи квітки,
Дерева усі гойдала, їх ласкаючи вершки;
В полі білую

І знову теплінь, як раніше,
І гріє сонце, й вітер спить,
І до життя любов’ю дише
Розкішний гай, що весь тремтить;
Далеко всі турботи світа,
Затихли пориви

До сонця тягнуться рослини
Й невільник з темної тюрми.
І тільки ти не йдеш до світла,
Народе, стогнучий в ярмі…
Прокинься, велетне байдужий,
І серцем неба дорівняй,
Ти

Коли б не наш народ убогий,
Що серцю вістку подає,
Коли б не ти, моя селянко,
І слово теплее твоє,

Я занедбала б милу ліру
І більш не стала вже співать:
У «друзів»

Чом, скажи, все найкраще гине,
Як осіннє сонце ще гріє?
Чом прекраснеє чистеє небо
Поруч з ранком уже не зоріє?
Чом росі порятунку немає
Під промінням сіяючим дневим?
Чому

Як тяжко!..
Співає знудьгований вітер,
І плаче, і стогне, і в вікна нам б’є,
І крила тужливо свої розпинає,
Шепоче й ридає, і знов затихає:
«Як тяжко!..»
Дивися!..
Сіріє

Я не можу дивитись байдуже на небо осіннє,
На захід рожевий,
На похилеє гілля журливого лісу,
На смуток холодний…
Бо здається мені то не осінь, а ти отак гинеш,
Блідий і

Душа – се конвалія ніжна,
Сокрита у темному лісі,
В ній мрія таїться кохана.
Для неї вона й розцвітає,
Нікому незнана…
Душа — се безсилая квітка,
Що пахощі ллє, але

Співайте пісні голосніш,
Будіть думки про волю!
Тоді ми встанемо міцніш
За кращу братню долю.
Кричіть про сонце золоте,
Що зійде над братами, —
І ми певніше за

Хризантеми схилялись над нею,
Вона спала у темній труні;
Безталанну і чисту лілею
Проводжали пісні жалібні.
Я ховала останнюю мрію,
Я впізнала її небуття…
Чим же серце

Чи бачиш, самітня смерека зітхає
І віти журливі свої похилила;
Отак і душа в мене тихая має
Підстрелені крила…
Чи бачиш, он хмари пливуть над горою
І сіра нудьга їх усіх

Присвячується X. Д. Алчевській

Тобі, що свій народ кохаєш,
Чий образ в серці я ношу,
Що і мене любить навчаєш,
Тобі, задумана, пишу:

Думки про щастя у

Так, то було давно. Мене ти знав малою,
Такою я зосталася й тепер,
І лише дух вмира, сполучений з журбою,
І лише пал душі моєї вмер.
Жадала я колись не дійсності, а казки,
Я