Христина Алчевська

Темні хмари позвисали
Над країною моєю,
Змалку ще її, голодну,
Буйні вітри колисали.
Стогне горлиця і в’ється
У холодній тій країні,
Та, згодована недолей,
Від плачу,

Нічого сталого немає
В моїй душі, ще молодій,
Лиш пломінь мрій її проймає,
Вона палає від надій!
Але пожди — і стрепенеться
Колись у ній щось золоте,
Весна прекрасная

Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно

Мої думи най будуть дощем по весні,
Теплим подихом щастя за горем…
Ген у далечі в’ються весняні пісні,
І витають, і ллються над морем!..

Мої співи най будять зорю і

Люби життя: в нім є краса,
Хоч люди й журяться похилі,
Хоч горе бачать небеса
І тане мрія в небосхилі…
Люби життя за боротьбу,
Люби його у громі бурі,
Люби відродження

Я бачу, що весна цвіте,
Що розцвітають в полі квіти,
Ой чом же сонце золоте
Душі народа не засвітить?
Я бачу ясную блакить,
І сяйво неба, й море світла,
Ой чом же доля сих

Упала чайка із блакиті,
І сіра курява землі
Запорошила білі крила…
А море тиша ніжна крила,
Й сіяло сонце в ясній млі…
Чом жити чайці не судилось?
В ній мрія красная

Шумують хвилі, сонце сяє,
І море радісно біжить
І гомонить… Чудовий краю,
В тобі б співати й вільно жить!
Синіють гори, хмари в’ються,
Шле усміх небо до землі,
А вітерці —

Не спи, сину! Час не спати:
Перед ранком ясним, гарним
Ще темніють ночі шати,
Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають
Усе добре, усе чисте,
Тільки того й

Похмурії думи, повиті журбою,
Летять понад безліччю вбогих рабів,
Як хмари осінні… і плачуть нечутно
Над тою юрбою…
В сльозах тії думи помалу спливають,
Бо знають: у темряві

Коли б не наш народ убогий,
Що серцю вістку подає,
Коли б не ти, моя селянко,
І слово теплее твоє,

Я занедбала б милу ліру
І більш не стала вже співать:
У «друзів»

Чом, скажи, все найкраще гине,
Як осіннє сонце ще гріє?
Чом прекраснеє чистеє небо
Поруч з ранком уже не зоріє?
Чом росі порятунку немає
Під промінням сіяючим дневим?
Чому

Як тяжко!..
Співає знудьгований вітер,
І плаче, і стогне, і в вікна нам б’є,
І крила тужливо свої розпинає,
Шепоче й ридає, і знов затихає:
«Як тяжко!..»
Дивися!..
Сіріє

Я не можу дивитись байдуже на небо осіннє,
На захід рожевий,
На похилеє гілля журливого лісу,
На смуток холодний…
Бо здається мені то не осінь, а ти отак гинеш,
Блідий і

«Що то за люде, голубонько-мамо,
Йдуть і співають у сірій юрбі?..
Ясні надії в очах їх палають,
Древко корогви червоне стискають
Руки, потомлені в праці й журбі…»
«Донечко

Чистий сніг на тих велетнях-горах
Байдужий до хмари,
Квітка гірська, байдужа до снігу,
Сповита у чари,
Тиха скеля над краєм поснулим
Байдужа до нього,
Дух спокою, що в

Лілеї білої моєї,
О люде, не торкайтесь ви!
Не придивляйтеся до неї,
Не руште тихої журби.

Бо та лілея білосніжна —
То полохливая душа,
Криштально чиста, ясна,

Співайте пісні голосніш,
Будіть думки про волю!
Тоді ми встанемо міцніш
За кращу братню долю.
Кричіть про сонце золоте,
Що зійде над братами, —
І ми певніше за

Присвячується X. Д. Алчевській

Тобі, що свій народ кохаєш,
Чий образ в серці я ношу,
Що і мене любить навчаєш,
Тобі, задумана, пишу:

Думки про щастя у

Так, то було давно. Мене ти знав малою,
Такою я зосталася й тепер,
І лише дух вмира, сполучений з журбою,
І лише пал душі моєї вмер.
Жадала я колись не дійсності, а казки,
Я