Христина Алчевська

Я пригадую зелені
Гори й хатку лісника,
І барвистії жоржини,
Й співи Жонкові шалені,
Де спить папороть струнка…
Ой шумує, не вгаває
Ліс тепер на горах тих,
А про нас

Співайте пісні голосніш,
Будіть думки про волю!
Тоді ми встанемо міцніш
За кращу братню долю.
Кричіть про сонце золоте,
Що зійде над братами, —
І ми певніше за

Похмурії думи, повиті журбою,
Летять понад безліччю вбогих рабів,
Як хмари осінні… і плачуть нечутно
Над тою юрбою…
В сльозах тії думи помалу спливають,
Бо знають: у темряві

Нічого сталого немає
В моїй душі, ще молодій,
Лиш пломінь мрій її проймає,
Вона палає від надій!
Але пожди — і стрепенеться
Колись у ній щось золоте,
Весна прекрасная

Осіннєє листя при заході сонця
Купалось в промінні вогню золотого
І думало стиха: то щастя вернулось,
Колишнєє щастя і радощі його.
Тим часом ніч темна й холодна чекала
На

Дрімає безодня морськая,
В ній сховані скарби на дні;
Та глубінь — то дума людськая,
А води — раби то сумні…
Там сплять у них мрії свобідні,
Але… прийде вітер, їх пан,
І

Невже за ніччю за сумною
Не зійде зоренька ясна?
Невже за лютою зимою
Зоставить все ж нова весна
Кайдани сна?..
Невже ж чуття, й кохання, й горе,
І пломінь дум — усе

Не боюся я нічого,
Б’юся з ворогом своїм,
Промінь сонечка ясного
Грає в серденьку моїм!

Ворог лютий, сильний дуже
Хоче зірок досягти,
Ясним зіронькам байдуже,
Їх — не

Наді мною крутилась, мела хуртовина,
Білі привиди встали минулих літ,
Мов єдина, велика, сумна домовина,
Видавався мені цей неприязний світ.
Я шукала притулку і світла навколо

Молодая та весела жартовливая весна
Щебетала, виривалась із міцних обіймів сна;
Милувала гай зелений, в нього сиплючи квітки,
Дерева усі гойдала, їх ласкаючи вершки;
В полі білую

Країною сонною ніч проліта,
Мовчало таємно південнеє море,
Дрімали чинари, схилялися лаври,
За темний серпанок ховалися гори.
Горнулися ніч до німої мімози
І подругу ніжно свою

Лілеї білої моєї,
О люде, не торкайтесь ви!
Не придивляйтеся до неї,
Не руште тихої журби.

Бо та лілея білосніжна —
То полохливая душа,
Криштально чиста, ясна,

Душа – се конвалія ніжна,
Сокрита у темному лісі,
В ній мрія таїться кохана.
Для неї вона й розцвітає,
Нікому незнана…
Душа — се безсилая квітка,
Що пахощі ллє, але

Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні

Не спи, сину! Час не спати:
Перед ранком ясним, гарним
Ще темніють ночі шати,
Лячно людям незугарним;

Ще подужати жадають
Усе добре, усе чисте,
Тільки того й

Темні хмари позвисали
Над країною моєю,
Змалку ще її, голодну,
Буйні вітри колисали.
Стогне горлиця і в’ється
У холодній тій країні,
Та, згодована недолей,
Від плачу,

Гомоніли люде:
«Та що з того буде?!»
Гомоніли люде:
«Ми вже омертвіли!»
Гомоніли люди:
«По степах широких
Вже не встати — спати
Нашій Україні!»
А Вкраїни доля
З

У муках болю, в борні за долю
Вона іде!
Вона іде і дуків буде:
«Вставайте, дуки, закуті люде
На вас ідуть!..»
То помста неба, їм волі треба,
Їм хліба дай!
Здригніться

Великеє Сонце! Зійди над землею,
Закутою в горе, сповитою в тьму.
Великеє Сонце! Зійди над сльозами,
Над морем страждання, над путами сну…
Великеє Сонце! Збуди