Іван Низовий

Воронці нев’янучі – поети,
Що вмирають тихо на зорі,
Всі вони з маленької планети
Казкаря де сент-Екзюпері.

Каменем ніхто не кане в Лету –
Кожен з них тихенько на

Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.

Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не

Пам’яті друзів дитинства

Я так із ними стрітися хотів
Хоч на одну хвилинку, ненароком!
“Один Іван лежить у Воркуті,
А другий, кажуть, під Владивостоком…”

А третій

Не бавте слово, бо засне,
Потиху приколисане,
І заніміє, голосне,
Й без нього буде лихо нам.

Плекайте слово, щоб, ясне,
Будилося і кликало,
Мале єднаючи, земне
З

Світ порятує доброта,
Повінчана з красою:
І квітка пташку привіта
Нектарною росою;
І пожаліють сироту
Батьки багатодітні;
Й забудуть геть про самоту
Самотні люди

Піщинкою у Всесвіті лечу…
Куди ж тут усвідомити,
Що маю
Призначення високе?!
Я не знаю,
Яку ціну за кожну мить плачу
Нестримного польоту.
На землі –
Кількомільярдна

Сонетна форма й справді затісна
Для почуттів сучасного поета.
Одначе, не освоївши сонета,
Поет смаку мистецтва не спізна.

Творить сонет – приборкувать коня,
Що ні вудил не

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом,

Ця мить нехай летить,
Хоча вона й прекрасна, –
Поволі відщемить,
Як втрата власна.

Найгірше те, що ми
Цієї миті
В стосунку з добрими людьми
Були сердиті!

І день за днем – по сонячному колові
Читаю я поезійки Миколові,
На гарному паперові друковані,
В кайдани римів зовсім не заковані.
Хотів, було, за звичкою, по колу я
Читати, і…

Розстріляних собак
Скорботно пом’яну –
Супроти них черства й цинічна влада
Веде неоголошену війну,
Маркіза переплюнувши де Сада.

Їх, ще живих, конаючих в крові,
Висмикує

Ти бачила. І знала. І могла.
Прикинулась незрячою, глухою.
І все ж я не назву тебе лихою
Істотою – призвідницею зла.
Тебе я не шельмую взагалі,
Не скаржуся ні Богові, ні бісу

Ми не замислюємось нині,
Як і колись, як і завжди,
Що ні до чого все людині,
Крім сонця, вітру і води.
Уперті ми й твердоголові,
Забули зовсім в суєті,
Що, крім добра,

Поберемося вже посмертно,
раз не випало за життя,
бо ж була ти занадто вперта,
бо ж надміру і я затявсь.

В різні сторони мчали коні
наших доль, наперегінці
з

Віршами живу,
Одними ними
В цім житті й тримаюсь
За живе,
Програмують настрій ритми
Й рими,
В образах щось мріється нове;
Рій думок шикується

Прощайся з осінню…
Вже стукає в шибки
Суворий грудень.
Дишуть холода
На зопалу написані рядки.
І вимерзла лірична з них вода.

Прощайся з мрією…
Вже мудра

Моя несуджена, прощай!
Живи, засуджена до страти
Повільної. Ти мусиш знати
Усе про відчай і одчай.
Не поминай лихим і злим
Пекучим словом. Запечеться
Твій перший біль. А за

Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
“Віват!”
На примусовім вічі ми,
Де

В античну лірику закоханий давно.
Перечитав Сафо, Проперція, Тібулла.
П’янили вірші, мов старе, як світ, вино,
Але душа, сп’янівши, завше чула
В них подив сьогодення.
Давній