Іван Коваленко

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють

Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.

Є на світі плоди і дерева

Ю.П.*

Диво моє найдивніше,
Квітка з садів Зурбагану,
Та, що по хвилях біжить
Буднів страшних океану.
Жити від тебе тепліше,
Людям від тебе світліше –
Морок

Нас у школі учили про різне:
Про найглибші на світі моря,
Про найдальші на світі країни,
Про найвищі вершини гірські…

За науку скажу я спасибі,
Та про гори не все там

Прощайте, славне товариство,
Моя рідня, Уральська Січ.
Недоля зла опалим листом
Жене мене далеко пріч.

Не був я гарним бандуристом,
Хоч бринькав стиха, звісна річ.
Не та

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Вітер затих, нахилилась трава,
Не шумлять густі дерева.
Квіти хилять голівки, і сонце ясне
Не голубить промінням мене.
Потемнішало небо ясне голубе.
Я чекаю тебе.

Та ось

Синові

Спи, мій хлопчику малий,
Оченя свої закрий.
Лист тріпоче,
Спати хоче.
Спи, мій хлопчику малий.

Місяць виринув ясний,
Його теж змагають сни.

Задумуюсь глибоко часом,
Чому мене мучать вірші.
Мабуть, є щось рідне з Тарасом,
З його переходить душі.

Я в душ перевтілення вірю,
Навік не зникають мерці.
До інших

Дружині

Він ллється вільно і грайливо,
Сонет, що я тобі складу,
Алітерацій переливи
Як хлюпіт зливи у саду.

І ти і юна, і вродлива,
В тобі всі чари до ладу,

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Нехай громом стану грізним,
Нехай блискавкою стану,
Нажахаю всіх на

Ти ніколи не зможеш забути мене,
Бо я юність, і радість, і ніжність твоя,
І хоч вголос не мовиш моє ти ім’я,
Прийде сум уночі і твій сон прожене.

Як давно це було… У кіно був

Поема

Я виростав в безводному краю,
Де була морем дощова калюжа,
Не бачив довго я й малої річки,
Та чув я змалку слово чарівне:
Дніпро…

Я слухав жадібно ті

Ранок хмурий, ніби сниться,
Глянув знов в моє вікно,
Обірвав вже вітер листя
І розніс його давно.

Сумно знову в чистім полі,
Линуть в вирій журавлі.
Ніби привиди, тополі

Лісів дрімучих тишина,
Озер прозорих глибина,
Річкові хвилі голубі –
Це все – тобі.

І промінь сонячний, ясний,
І цвіт на дереві рясний,
І серце любляче моє –
Це все

Попереду і позаду
Океани небуття.
На біду чи на відраду
Нам дароване життя?

Цей один короткий спалах
Серед вічної пітьми, –
Ніби зірка, що упала,
Так усі згоряєм

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Вік не забуду, покіль буду жити,
Зроду не в силі ніякій зимі
Землю так ніжно навкруг засніжити.

Я тебе ждав в яблуневім саду,
(Ждуть так на

Кого ж ми запросим на Свято?
Хай прийде гостей небагато.
Всі інші зберуться допоки,
Найпершим прибуде хай Спокій.
Він сяде в кутку, край ялини,
Всілякі розкаже новини,

Я тобі малюю золотую осінь,
Для душі твоєї радість золоту,
Хмароньку рожеву, неба ясну просінь
Й стрічкою туману обрій обведу.

Утікає річка в далину бузкову,
Золотяться

Тобі одній душі моєї звуки,
Моя печаль і сум безмежний мій,
Тобі одній палкого серця муки –
Тобі одній!