Іван Коваленко

Ти ніколи не зможеш забути мене,
Бо я юність, і радість, і ніжність твоя,
І хоч вголос не мовиш моє ти ім’я,
Прийде сум уночі і твій сон прожене.

Як давно це було… У кіно був

Прощайте, славне товариство,
Моя рідня, Уральська Січ.
Недоля зла опалим листом
Жене мене далеко пріч.

Не був я гарним бандуристом,
Хоч бринькав стиха, звісна річ.
Не та

Ю.П.*

Диво моє найдивніше,
Квітка з садів Зурбагану,
Та, що по хвилях біжить
Буднів страшних океану.
Жити від тебе тепліше,
Людям від тебе світліше –
Морок

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак

Шум лісовий,
Колисковий,
Тихий шелест
Барвінковий.

Дзвін легенький
З передзвоном,
Гомін тихий
З відгомоном.

Плач тужливий,
Сміх грайливий,
Біг

Яка теплінь! Немає зовсім спеки,
І вся земля одним теплом цвіте.
В заплавах поспиналися лелеки –
Їм чути навіть, як трава росте.

Я на човні. А озеро – прозоре,
І в нім життя

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють

Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.

Є на світі плоди і дерева

Попереду і позаду
Океани небуття.
На біду чи на відраду
Нам дароване життя?

Цей один короткий спалах
Серед вічної пітьми, –
Ніби зірка, що упала,
Так усі згоряєм

Хто це в лісі там говорить,
Хто це вітами шумить,
Чи береза білокора
З вітром тихо гомонить?

Чи то дуб старий, дебелий,
Казку так веде лісну;
Чи то граб стрункий,

Знаю все, що ховає той берег Десни:
Там дерева й кущі, і безкраї луги,
Буйноцвітна трава вироста щовесни,
Коли повінь поверне Десну в береги.

Там доріжки малі на всі боки

А я все біжу, і біжу, і біжу
По темній стежині в гаю над Десною,
Дерева мене обступили стіною,
Немовби ховають останню межу.

Я хочу збороти стихію чужу,
Бо сила нечиста

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Ранок хмурий, ніби сниться,
Глянув знов в моє вікно,
Обірвав вже вітер листя
І розніс його давно.

Сумно знову в чистім полі,
Линуть в вирій журавлі.
Ніби привиди, тополі

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Посол тваринної держави,
Живе у мене чорний кіт,
Зневажливо куштує страви,
Дипломатичний їсть обід.

Ми з ним вирішуємо справи,
Що мучать нас багато літ;
Ми ділимо дерева

Довго темно й безпросвітно
У моїм було житті,
Та ось зіронька привітно
Спалахнула на путі.

Спалахнула, засвітилась,
І вперед, на цей маяк
Зве мене нестримна сила, –

Поема

Я виростав в безводному краю,
Де була морем дощова калюжа,
Не бачив довго я й малої річки,
Та чув я змалку слово чарівне:
Дніпро…

Я слухав жадібно ті

Задумуюсь глибоко часом,
Чому мене мучать вірші.
Мабуть, є щось рідне з Тарасом,
З його переходить душі.

Я в душ перевтілення вірю,
Навік не зникають мерці.
До інших