Іван Коваленко

Я знов у лісі… Став… Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять.

Привіт, зелені! Я прийшов
Напитись вашим ніжним

А я все біжу, і біжу, і біжу
По темній стежині в гаю над Десною,
Дерева мене обступили стіною,
Немовби ховають останню межу.

Я хочу збороти стихію чужу,
Бо сила нечиста

На кленах листя, ніби кров,
У сонячнім промінні.
Чи не отак вмира любов,
Як лист вмира осінній..?

Весною він зазеленів,
Розквітнув буйно літом
І цвів на плині теплих

Стій, подумай, не спіши,
Не гортай оцю сторінку,
Бо для тебе ці вірші
Я писав, не мав спочинку.
Лиш для тебе ці вірші!..

Ти їх хочеш кинуть пріч
І відсовуєш вороже,
Я

Шум лісовий,
Колисковий,
Тихий шелест
Барвінковий.

Дзвін легенький
З передзвоном,
Гомін тихий
З відгомоном.

Плач тужливий,
Сміх грайливий,
Біг

Яка теплінь! Немає зовсім спеки,
І вся земля одним теплом цвіте.
В заплавах поспиналися лелеки –
Їм чути навіть, як трава росте.

Я на човні. А озеро – прозоре,
І в нім життя

Нам би жити, як живе ріка,
Бо незмінні в неї береги,
А вода невпинно протіка,
Свіжа й чиста, сповнена снаги.

В нас така ж лилася ця вода
Із струмків життєвої весни,
А

(Наслідування Тарасу Шевченку)

Не став би зроду віршувать!..
Навіщо знов мені ці муки?
І море суму і розпуки,
Що топить всі мої слова?..

Не став би зроду я!..

Попереду і позаду
Океани небуття.
На біду чи на відраду
Нам дароване життя?

Цей один короткий спалах
Серед вічної пітьми, –
Ніби зірка, що упала,
Так усі згоряєм

Хто це в лісі там говорить,
Хто це вітами шумить,
Чи береза білокора
З вітром тихо гомонить?

Чи то дуб старий, дебелий,
Казку так веде лісну;
Чи то граб стрункий,

Легенькі хмарини пливуть за вікном
Хорошої ясної днини.
Я знову п’янію весіннім вином,
Закоханий в сонячні дивні хвилини.
Мене зігрівають далеким теплом
Легенькі весняні

Сніжинки-перлинки пливуть у повітрі,
Танцюють, вирують в морозному вітрі,
Покровом пухнастим на землю лягають,
Дерева, дороги і поле вкривають.

Спадають, злітають без краю, без

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Як і ти, блукав я над річками
І дививсь на диво-течію,
Та лише сумними почуттями
Душу я наповнював свою.

І від того відчай серце крає,
І від того розпач напада –

Поети невтомно в майбутнє ідуть,
Широка відкрита їм траса,
А я собі вибрав занедбану путь –
Назад до Тараса.

Повсюди розквітли модерн і абстракт,
Епохи нової окраса,
А я

Посол тваринної держави,
Живе у мене чорний кіт,
Зневажливо куштує страви,
Дипломатичний їсть обід.

Ми з ним вирішуємо справи,
Що мучать нас багато літ;
Ми ділимо дерева

Довго темно й безпросвітно
У моїм було житті,
Та ось зіронька привітно
Спалахнула на путі.

Спалахнула, засвітилась,
І вперед, на цей маяк
Зве мене нестримна сила, –

Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті
Чекає славна боротьба,
Хоч сум і стрінеться в

Отак воно усе й пішло,
Що на початку було Слово,
Тоді на світ з’явилась Мова,
Назвімо третім – Джерело.

Ви не дивуйтесь!
Все, як треба,
Була такою воля Неба:
Сам Бог