Іван Коваленко

Ю.П.*

Диво моє найдивніше,
Квітка з садів Зурбагану,
Та, що по хвилях біжить
Буднів страшних океану.
Жити від тебе тепліше,
Людям від тебе світліше –
Морок

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Нехай громом стану грізним,
Нехай блискавкою стану,
Нажахаю всіх на

Я тобі малюю золотую осінь,
Для душі твоєї радість золоту,
Хмароньку рожеву, неба ясну просінь
Й стрічкою туману обрій обведу.

Утікає річка в далину бузкову,
Золотяться

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого –
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.

А

Отак воно усе й пішло,
Що на початку було Слово,
Тоді на світ з’явилась Мова,
Назвімо третім – Джерело.

Ви не дивуйтесь!
Все, як треба,
Була такою воля Неба:
Сам Бог

Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті
Чекає славна боротьба,
Хоч сум і стрінеться в

Довго темно й безпросвітно
У моїм було житті,
Та ось зіронька привітно
Спалахнула на путі.

Спалахнула, засвітилась,
І вперед, на цей маяк
Зве мене нестримна сила, –

Посол тваринної держави,
Живе у мене чорний кіт,
Зневажливо куштує страви,
Дипломатичний їсть обід.

Ми з ним вирішуємо справи,
Що мучать нас багато літ;
Ми ділимо дерева

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Ранок хмурий, ніби сниться,
Глянув знов в моє вікно,
Обірвав вже вітер листя
І розніс його давно.

Сумно знову в чистім полі,
Линуть в вирій журавлі.
Ніби привиди, тополі

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!

Сніжинки-перлинки пливуть у повітрі,
Танцюють, вирують в морозному вітрі,
Покровом пухнастим на землю лягають,
Дерева, дороги і поле вкривають.

Спадають, злітають без краю, без

Легенькі хмарини пливуть за вікном
Хорошої ясної днини.
Я знову п’янію весіннім вином,
Закоханий в сонячні дивні хвилини.
Мене зігрівають далеким теплом
Легенькі весняні

Хто це в лісі там говорить,
Хто це вітами шумить,
Чи береза білокора
З вітром тихо гомонить?

Чи то дуб старий, дебелий,
Казку так веде лісну;
Чи то граб стрункий,

Попереду і позаду
Океани небуття.
На біду чи на відраду
Нам дароване життя?

Цей один короткий спалах
Серед вічної пітьми, –
Ніби зірка, що упала,
Так усі згоряєм

Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.

Є на світі плоди і дерева

Вербіє озеро, і березіє гай,
А зелень світла, радісна і чиста.
На західний далекий небокрай
Разок хмарин хтось кинув, як намисто.

Весніє небо, і травніє луг,
Кульбабіють

Яка теплінь! Немає зовсім спеки,
І вся земля одним теплом цвіте.
В заплавах поспиналися лелеки –
Їм чути навіть, як трава росте.

Я на човні. А озеро – прозоре,
І в нім життя