Іван Коваленко

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого –
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.

А

Білого снігу високі намети
Знову до тебе закрили мій шлях…
Все про любов розказали поети,
Все співаки проспівали в піснях.

Сяє любов моя сніжно і чисто,
Казка прадавня отак

Я тобі малюю золотую осінь,
Для душі твоєї радість золоту,
Хмароньку рожеву, неба ясну просінь
Й стрічкою туману обрій обведу.

Утікає річка в далину бузкову,
Золотяться

Хай я стану буйним вітром,
Хай я стану снігопадом,
Нехай зливою я стану,
Що змива пилюку й бруд!

Нехай громом стану грізним,
Нехай блискавкою стану,
Нажахаю всіх на

Ю.П.*

Диво моє найдивніше,
Квітка з садів Зурбагану,
Та, що по хвилях біжить
Буднів страшних океану.
Жити від тебе тепліше,
Людям від тебе світліше –
Морок

Зацвіли каштани
У твоїм саду…
Жди мене, кохана,
Жди, і я прийду.

Жди мене в негоду,
Жди, як квітне лан.
Жди, коли на воду
Опада туман.

Жди мене весною,
Жди

Ранок сьогодні чудовий був знову,
Небо – як очі твої.
В дивно-казкову осінню обнову
Вбрані стояли гаї.

Сонце ласкаве таке піднялося,
Грають проміння ясні.
Глянув я в очі

Ніч тривожна і ясна,
Сад твій чарами повитий.
До твого я йду вікна,
Щоб з тобою говорити.

Темно знову у вікні,
Ти спокійно будеш спати.
Ти не знаєш, що мені
Цілу ніч

Ти мене не зови
В свій засніжений сад,
Бо ніколи туди
Не вернуся я знов.
Так, як юність моя,
Що не верне назад,
Так ніколи не верне
Вже наша любов.

Ти мені не

О.Р.*

А квіти ті, що ти зібрала,
Стояли довго на столі
І пахли ніжно, і не в’яли,
Немов зростали на землі.

Немов цвіли вони на схилі,
На березі Десни-ріки,

Ти ніколи не зможеш забути мене,
Бо я юність, і радість, і ніжність твоя,
І хоч вголос не мовиш моє ти ім’я,
Прийде сум уночі і твій сон прожене.

Як давно це було… У кіно був

Вітер затих, нахилилась трава,
Не шумлять густі дерева.
Квіти хилять голівки, і сонце ясне
Не голубить промінням мене.
Потемнішало небо ясне голубе.
Я чекаю тебе.

Та ось

Як цвіли яблуні!.. Боже ти мій!
Вік не забуду, покіль буду жити,
Зроду не в силі ніякій зимі
Землю так ніжно навкруг засніжити.

Я тебе ждав в яблуневім саду,
(Ждуть так на

Стій, подумай, не спіши,
Не гортай оцю сторінку,
Бо для тебе ці вірші
Я писав, не мав спочинку.
Лиш для тебе ці вірші!..

Ти їх хочеш кинуть пріч
І відсовуєш вороже,
Я

У вас чудові сині очі,
А що за ними? Глибина,
Тривога дня, чи темінь ночі,
Чи ніжність, схована до дна?

Я б так хотів у них пірнути
Хоч на одну коротку мить,
Незрозуміле

По світу довго я блукав,
Тепла шукав я і привіту,
І ніжність ту, що в серці мав,
Я розгубив, розніс по світу…

Зустрів я блиск твоїх очей,
Як промінь сонячний з верхів’я,

На кленах листя, ніби кров,
У сонячнім промінні.
Чи не отак вмира любов,
Як лист вмира осінній..?

Весною він зазеленів,
Розквітнув буйно літом
І цвів на плині теплих

В твоїм саду цвітуть каштани,
В твоїм саду пташиний спів,
А я блукаю знову рано
Там, де колись тебе зустрів.

Пливуть хмарки на ясне небо,
В повітрі тиха благодать.
Я б

Ранок сьогодні чудовий був знову,
Небо – як очі твої.
В дивно-казкову осінню обнову
Вбрані стояли гаї.

Сонце ласкаве таке піднялося,
Грають проміння ясні.
Глянув я в очі

Я тим щасливий, що живу,
Що можу бачить і любить
Людей, і сонце, і траву,
І неба ясную блакить.

Що, як і всіх, мене в житті
Чекає славна боротьба,
Хоч сум і стрінеться в