Іван Ірлявський

Сміялася і пахла рівнина,
шуміли, гей шуміли нам оріхи,
немов для щастя, наче для потіхи
увечері щодня.

У млі родилась, сходила луна,
а схід в огні то плакав, то багрився,

Великий День. Наш день змагань блискучих,
що впишеться в історії рядки
і світлом збарвить поступ неминучий,
що прагне в гору, хоч гуляють тучі
і запливають злом роки.

Минув…

Розлогі ниви, рідні ораниці,
похмурі села й біля них вітри,
болючий усміх у діток на лицях
і давній жаль у серці, жаль старий.

Тривожні згуки дзвонів на дзвіницях,
а в полі

Мукачів! — в книгу загорнулась
забута слава й міць твоя,
а те, що бачив, — не забулось, —
все в думці віджива:

театр і кіно, скрипка й танок,
торговля — щастя одиниць.

Тут вітер, самота та спокій
та неозора просторінь,
а в далечинах горді кроки
твердих господарів, як рінь.
Ті кроки глушать степ зелений,
тривожать гнівом самоту;
тому вони

Я чую відгомін розмов.
Щось м’язи запалом набрякли:
хай закипить на світлий заклик
блаженна кров.

Не спроневірять запальні
юнацькії звитяжні сили
і ноги, що пролинуть

Збірка “Голос Срібної Землі”.

Для тебе, о Країно Срібна,
галузко славної землі,
для вас, верхи Карпат безхлібні,
приношую слова ці прібні:
невинні і не

Дорога рідна земле, рівнино,
буйні пашнями й цвітом горби
і ліси, що заораним клином
увійшли у простір голубий.
Дорогі злотні ниви із житом
і біляві між ними стежки,
на

Відроджується міць стара,
старі спроможності і порив,
в негоді, бурях і вітрах
іде герой в простори.

З долин і гір, з усіх сторін,
на клич один, вогненний поклик
в

З приводу унезалежнення Карпатської України.

Все по зимі — весни цілющий подих, —
за бурями — блеск сонця золотий,
а по народній тузі — волю родить
Чин світлий, Чин

(Романтика)

Мої будні п’яніли від долі
у розмаю, в весільних вінках,
там, де простір ширяє на доли,
там, де вигнулась рідна ріка.
На мілинах до сонця вгрівались,

I
Памятаю: я стрівся з весіллям,
в шумах вітру з весіллям бучним.
Ішло пишне, як осінь наспіла.
вигравало селищем старим.

Хтілось плисти в відчинений простір,
на

1
Поля, поля, і ниви, ниви, ниви,
лиш де-не-де будь потік чи верба.
Тумани зрання відпливають сиві,
а з ними клопіт ночі і журба:

— Щоб ізорать, засіяти і вижать,
а серце

Після колиски в душу напливають,
пестять дитину в молодих літах,
а виросте — як повінь прибувають,
тоді з них ясна родиться мета.

І нині коримось тим заповітам,
що наливались

Як грім з ясного неба злинув грізно
на нас слів присуду страшний приказ:
збиратися, щоб не було запізно,
щоб злобою не посміявся час.

Збиратись, відступати з рідних

Я пристав до борців, що борнею
несуть славу державі і ріст,
що у похід — за ростом для неї —
конквістадорів взяли девіз.

Я пристав до борців, що не знають
вороття у минуле,

I
Зажурилася мати за сином,
що її не послухав, — пішов…
Була осінь, — не сива, а синя:
сонце трави міняло на шовк.

Дала мати, що мала, убогим
на молитву й усердний

В дитинстві вже родилась в уяві,
чаруючи від темного вікна
туди, де в млі сховавшися, ляка Вій
і плаче в гнеті правда не одна.

І я не бачив, як цвіла весна,
згодившися на

I
Поганьблена земля — гуляло тутки зло,
на зло прийшло криваве літо й осінь.
Стурбовано задивлене село
в сліди того, що вчора відбулося:

Палали обрії, тряслись шляхи,
і

Гори й гори і темні долини,
де так тісно, так тісно, так тісно,
де лиш птах час-від-часу пролине
й заголосить між селами пісня.

Де вівчарська загирена доля,
дроворубів