Іван Ірлявський

I
Що ми думали, люба, тоді,
коли вперше зустрілись нам очі? —
(Тямиш: вітер уже шарудів
в павутинні осіннім як клоччі…)

Що бажали сказати собі,
а в душі не знайшлося і

1
Ясні очі, волосся шовкове,
що ласкавлять ці горді ґруні,
молодице, дівчино мальговин,
звабна феє родючих ланів!

За тобою вмиратимуть хлопці,
а від погляду твого

Я відбився далеко від вас
і не знаю — чи всі ви здорові, —
та про мене ще пам’ять жива
у розмовах і вашій любові.

Ви пригадуєте ті роки,
що єднали бажанням нас

Блаженні дні юнацькі, що зазнали
на досвітку багато перемін
і розгорілись поривом зухвалим
до ясних мет, до вищих п’єдесталів,
у вільну просторінь.

Блаженні дні, що чуть

Після колиски в душу напливають,
пестять дитину в молодих літах,
а виросте — як повінь прибувають,
тоді з них ясна родиться мета.

І нині коримось тим заповітам,
що наливались

Як грім з ясного неба злинув грізно
на нас слів присуду страшний приказ:
збиратися, щоб не було запізно,
щоб злобою не посміявся час.

Збиратись, відступати з рідних

I
Зажурилася мати за сином,
що її не послухав, — пішов…
Була осінь, — не сива, а синя:
сонце трави міняло на шовк.

Дала мати, що мала, убогим
на молитву й усердний

Відроджується міць стара,
старі спроможності і порив,
в негоді, бурях і вітрах
іде герой в простори.

З долин і гір, з усіх сторін,
на клич один, вогненний поклик
в

Сміялася і пахла рівнина,
шуміли, гей шуміли нам оріхи,
немов для щастя, наче для потіхи
увечері щодня.

У млі родилась, сходила луна,
а схід в огні то плакав, то багрився,

Блакитний червень обрій підійняв
і широчини розгорнув барвисті, –
в душі дзвенить весняна ще луна
із далів променистих.

Ходім у поле — вже цвітуть жита —
не затоптати те, що

Г. Р.

I
Ти лишилась для мене одною
і зо мною підеш ти в дорозі.
Поки житиму – все із весною
стану серцем на твоїм порозі.
Там, де стежки розбіглись полеві

З приводу появлення пласт. україн. журн. на Карпат. Україні.

Привіт тобі, мій приятелю юний,
у щирому надхненні я простяг,
щоб доторкнутись жданої фортуни,
щоб

В дитинстві вже родилась в уяві,
чаруючи від темного вікна
туди, де в млі сховавшися, ляка Вій
і плаче в гнеті правда не одна.

І я не бачив, як цвіла весна,
згодившися на

Збірка “Голос Срібної Землі”.

Для тебе, о Країно Срібна,
галузко славної землі,
для вас, верхи Карпат безхлібні,
приношую слова ці прібні:
невинні і не

Дорога рідна земле, рівнино,
буйні пашнями й цвітом горби
і ліси, що заораним клином
увійшли у простір голубий.
Дорогі злотні ниви із житом
і біляві між ними стежки,
на

Я пристав до борців, що борнею
несуть славу державі і ріст,
що у похід — за ростом для неї —
конквістадорів взяли девіз.

Я пристав до борців, що не знають
вороття у минуле,

Я від тебе багато чекаю,
двадцять друга ось весно моя,
ти в душі моїй панною граєш,
ти в пісень моїх вникла слова.
Я лишуся надалі поетом,
принесеш ти найкраще мені,

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш — хвилі б’ють море буремним,
знаєш — тяжко минали роки,

Великий День. Наш день змагань блискучих,
що впишеться в історії рядки
і світлом збарвить поступ неминучий,
що прагне в гору, хоч гуляють тучі
і запливають злом роки.

Минув…