Іван Ірлявський

Поезіє бурливого життя!
Коли минали сліз роки й благання
в моїх настроях і душі бажаннях
воскресла ти, як мрія молода,
що зваблює до проблесків світання.

Так покохав я

Іти свобідно по бажанню серця
веселим до завершень діл вперед,
любити радість і суворість герців,
та жить душею, як поет.

Не забувати на криваві проби,
що поривають месників

Збірка “Голос Срібної Землі”.

Для тебе, о Країно Срібна,
галузко славної землі,
для вас, верхи Карпат безхлібні,
приношую слова ці прібні:
невинні і не

Як грім з ясного неба злинув грізно
на нас слів присуду страшний приказ:
збиратися, щоб не було запізно,
щоб злобою не посміявся час.

Збиратись, відступати з рідних

Пророками в днях непогод і злости
З’являємося — лицарі нові
з гарячим запалом Ідеї й помсти,
що манять душі в вир життя живі.

Нам сили родяться святого Чину
і ясний клич:

1
Благословен буди ж, хто мудрим словом
прорік велику Божу благодать,
краси, величности, борні й любови
в майбутнє вирізьбив печать.

Благословенна будь, столице древня,

Земляче рідний Срібної Землі,
прийшла пора бурхлива і жорстока,
то ж будь собою, все роби, якслід,
змагайсь до прав своїх, до вільних кроків.

Вже досить був нікчемним ти

Прозорий день, барвиста голубінь,
далекий ліс — далекі чорні очі…
застиг в гальопі білогривий кінь…
…ось вершник стяг стремена і… зіскочив.

На роздоріжжі став. Героєм

Незмірної поваги глибочінь
і світло давнини, кров і відвагу
і до змагань майбутніх дику спрагу,
що витворила пориви стремлінь

сьогодні відчуваю в слові я
цім, що моя істота

Журлива осінь і журливий вітер,
сковзає день за обрій — в далечінь…
Надходить ніч… Готуються і світять
ті, що підуть у морок ночі, тінь…

Сини землі, що довгий час мовчали

В дитинстві вже родилась в уяві,
чаруючи від темного вікна
туди, де в млі сховавшися, ляка Вій
і плаче в гнеті правда не одна.

І я не бачив, як цвіла весна,
згодившися на

Після колиски в душу напливають,
пестять дитину в молодих літах,
а виросте — як повінь прибувають,
тоді з них ясна родиться мета.

І нині коримось тим заповітам,
що наливались

Юнацькі дні летять в розгоні,
де загоріла їм мета,
хоч у дорозі перепони,
а ще й дорога молода…

Розпалюються в дужім леті,
п’ючи принаду далечин;
поля розкішні —

Захлинаються леготом ниви
і під лісом дорога курна
закосичені листвою гриви
у поході в коня.

Нахиляються яблунь корони,
переспіллям запахли лани,
відзвонили в селі, –

Пісні полеві: вицвілі, рясні,
відрадо днів розсміяно-бурхливих;
несу поему рідної землі
і бачу — будуть жнива.

Ой будуть душі і серця щасливі,
бо щастя наше в травах і

В душі солодкі муки втоми
з минулости, з безжурних літ,
а в серці народився спомин
про гарні дні, нежданий гомін —
юнацтва міт.

Пригадую, як скарб я втратив
колись, як

У тих роках, що божевіллям
зістали в пам’яті людей, —
де шум степового дозвілля,
бурливий Дніпр, ясне Поділля, —
там жив Творець нових Ідей.

Син українського

Тобі нова, Соборна Україно,
Твоїй землі, за котру в крові літ
сини найкращі падали в руїні, —
накреслюю привіт.

І віддаюся цим гарячим будням,
що нам віщують вільнеє життя,

Я чую відгомін розмов.
Щось м’язи запалом набрякли:
хай закипить на світлий заклик
блаженна кров.

Не спроневірять запальні
юнацькії звитяжні сили
і ноги, що пролинуть

Великий День. Наш день змагань блискучих,
що впишеться в історії рядки
і світлом збарвить поступ неминучий,
що прагне в гору, хоч гуляють тучі
і запливають злом роки.

Минув…