Іван Гнатюк

Серед поля, де не видно
ані цятки навкруги,
височіє непохитно
дуб, закутаний в сніги.

Як повіє люта хуга —
не сховаєшся ніде,
але дуб, мов козарлюга,
навіть вусом не

Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху, —
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам’ять струхліє потроху.

Перевелись повір’я і

Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.

І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі

Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.

Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?

За роком рік — як птахи вдалені,
А ти так само рідна і жадана,
Так само завжди й віддана мені,
І таємнича — мрія первозданна.

Почую дотик вірної руки —
І не боюсь ні часу, ні

Хати в снігу — мов іграшки із вати,
Чекають свята вікнами й дверми, —
Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.

По-давньому — з вертепом, чи

Безслідно зникнуть блазні та витії –
Німі актори жестів та гримас,
І тільки дух одвічної стихії
Пребуде, Богом зісланий до нас.
Ще в чорні дні татарського потопу
Він захистив

Зчовганий, порепаний, побитий –
Сучкуватий батьківський поріг…
Поклонись, скажи йому
“добридень”,
Бо твоє імення він зберіг.
Бачиш: на лиці його, як шрами,
Вічність

П’ять рочків моїй онуці —
Вона ще така маленька,
А очі — як дві волошки,
Розквітлі на цілий світ,
Такі безборонні й чисті,
Аж страшно, коли зблизенька
Заглянеш у їх

Моїй матері

Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих, —
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.

А взимку ледь приходила до

І де він взявся — той приблуда,
Той дикий голуб-вокаліст? —
Прибився поночі — і будить
Усіх, воркуючи до сліз.

Вже третю ніч, як одержимий
(Співак — без публіки й жюрі),

Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.

Хати — як мертві мамути, німі,
Не пізнаю їх

Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.

Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть,

Закинув ятера — і рибу
В порожній кошик, без води, —
І болем риб’ячого схлипу
Голосить світ, не доведи.

Якби душа — за душу взяв би,
За душу — й криком по душі,
Як рибу

Боже, скільки розвелося
В нас пророків та вождів! –
Їхній галас стоголосся
Вже всіма заволодів.
Перед змученим народом
Кожний в’ється, наче в’юн,
Заливається рапсодом
З

Вже до сотні — рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку, —
Всі такі непоштиві, що він спересердь
Через них і на смерть нарікає всіляко.

Ледь укупці

Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам’яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.

Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що

Він завжди в образі пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в’юн,
Що вдача в нього — круглобока.

За вітром часу легкома
Він повертається, як флюгер,

Букети слів, яскравих як гвоздики,
І мед усмішок — солодко-масних,
І суєта, і тлум багатоликий, —
О, як ми легко гинемо у них!

Послухаєш чи глянеш — не людина,
А дух святий —

Отак собі віршуємо знічев’я
І товпимось без черги на Парнас.
Не раз їдять нас завидки, як черви,
І слово їсть, не слухаючись нас.

А ми собі тупцюємо на місці
І дивимось під