Іван Гнатюк

Серед поля, де не видно
ані цятки навкруги,
височіє непохитно
дуб, закутаний в сніги.

Як повіє люта хуга —
не сховаєшся ніде,
але дуб, мов козарлюга,
навіть вусом не

Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху, —
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам’ять струхліє потроху.

Перевелись повір’я і

І хто він, хто він?
Хоч почервонів би,
У ярма в’язи пхає доброхіть.
Не віл, а раб, що протягом століть
Несе ті ярма з легкістю, як німби.
Ні сорому, ні болю. Каяття
Йому

У терновій славі й самотині,
Звикнувши до злиднів та нікчем,
Як святий пустельник у яскині,
Жив поет, зацькований царем.

Жив у самозреченні, піднявши
Над собою Слово, як

За роком рік — як птахи вдалені,
А ти так само рідна і жадана,
Так само завжди й віддана мені,
І таємнича — мрія первозданна.

Почую дотик вірної руки —
І не боюсь ні часу, ні

Хати в снігу — мов іграшки із вати,
Чекають свята вікнами й дверми, —
Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.

По-давньому — з вертепом, чи

Ми заховалися у дім,
Забутий осторонь галактик,
Де світ, мов атомний реактор,
Горить у безумі своїм.

Сей дім — як рай: ні суєти,
Ні світового безголов’я, —
Сьогодні,

Вітер дме звіддаля —
Завірюха надворі.
Спить під снігом земля,
Сплять і діти, і зорі.

І клубочками сплять
Пси, поховані в буди, —
Їм така благодать,
Що ніхто їх не

П’ять рочків моїй онуці —
Вона ще така маленька,
А очі — як дві волошки,
Розквітлі на цілий світ,
Такі безборонні й чисті,
Аж страшно, коли зблизенька
Заглянеш у їх

Моїй матері

Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих, —
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.

А взимку ледь приходила до

Безслідно зникнуть блазні та витії –
Німі актори жестів та гримас,
І тільки дух одвічної стихії
Пребуде, Богом зісланий до нас.
Ще в чорні дні татарського потопу
Він захистив

Триптих

1. Мати

В ім’я ідеї — матір до стіни,
Перед холодне дуло карабіна.
Але в очах — ні жалю, ні вини,
Його душа — як статуя

Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.

Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть,

Закинув ятера — і рибу
В порожній кошик, без води, —
І болем риб’ячого схлипу
Голосить світ, не доведи.

Якби душа — за душу взяв би,
За душу — й криком по душі,
Як рибу

Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.

І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний

Він пес як пес — кудлатий і чуткий,
З великими розумними очима,
Але йому як псові невтямки,
Що гавкання — то служба невмолима.

Він знає вірність, чесну і святу,
Він сторожує,

Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам’яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.

Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що

Він завжди в образі пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в’юн,
Що вдача в нього — круглобока.

За вітром часу легкома
Він повертається, як флюгер,

Сутеніли сутінки над Львовом,
І у вікнах сполох полотнів.
Навіть леви поглядом шовковим
Ластились, здавалось, до панів.
Ботокуди мріяли про вілли,
Ботокуди мітили в чини,

Вже до сотні — рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку, —
Всі такі непоштиві, що він спересердь
Через них і на смерть нарікає всіляко.

Ледь укупці