Іван Гнатюк

Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух, —
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.

Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,

Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.

Бачу, як журавлики з паперу
Рятівними птахами

Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам’яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.

Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що

Як дикий тур — нестримний, вольовий,
Наділений хоробрістю й красою,
Він не одному шапку з голови
Здійняв зухвало разом з головою.

Дарма, що був із роду пастухів,
Фракієць,

Я пізнавав життя в полоні ностальгії,
В тужбі за волею, у вогнищі сухот, —
Як потопельник, плив із каменем на шиї,
Тонув і виринав, заціплюючи рот.

Минали дні й роки — я плив за

Колони й колони — в німій чужині,
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,
Ідуть і не чують, як зори стальні,
Неначе багнети, впиваються в плечі.

І сніг, забиваючи дух, як

Він усмішку солодку
Зітер з лиця, як жрець:
Підписано «двосотку» —
І допитам кінець.

Він слідство вів старанно,
Але тепер, як тигр
У засідці, неждано
Напружився й

Літа. Безвихідь. Колима.
І погляд голоду тяжкого…
Усе забулося — нема
У мене гніву ні на кого.

Забув і кривду у житті,
І настороженість недремну,
Вже в душу спомини — і

Як не жилось мені — не заздрив я нікому,
Я тільки ним живу і житиму незмінно, —
Воно мені — як хрест, але я весь у ньому —
В твоєму імені святому,
Україно.

Скіфи, гуни – вимерлі епохи,
Все земля сховала в глибині,
Тільки форми зовнішні –
розкопки
Крізь віки показують мені.
Прагнули. Надіялися. Снили.
А який фінал всьому –

Він пес як пес — кудлатий і чуткий,
З великими розумними очима,
Але йому як псові невтямки,
Що гавкання — то служба невмолима.

Він знає вірність, чесну і святу,
Він сторожує,

Серед поля, де не видно
ані цятки навкруги,
височіє непохитно
дуб, закутаний в сніги.

Як повіє люта хуга —
не сховаєшся ніде,
але дуб, мов козарлюга,
навіть вусом не

У сірих бушлатах, німі, як раби,
Голодні, знесилені, гнані,
Ми зносим нестерпне знущання, аби
Сконати у тому знущанні.

Невладний над нами ні голод, ні страх,
Хоч ми

Там, де виснуть, як мокрі мішки, небосхили
І, задумавшись, гори стоять навкруги,
Ледь видніє чиясь безпритульна могила,
Мов сирітка, загублена в дебрях тайги.

Ні хреста, ні, як

Стемніло — скінчилася денна робота,
Вже й світло на табір упало, як шок.
Я на ніч в барак, мов у рот кашалота,
Як завжди, з глотою розводу прийшов.

Стою коло печі, наставивши

Були і вдачі, і невдачі,
І рідне – в затишку – село.
Казки і витівки дитячі,
Але дитинства – не було.

Була війна. І я уклінно
Щодня молився крадькома,
Аби Господь нам

Так довго ми пліч-о-пліч прожили,
Караючись у каторжній сваволі,
Що вже й до горя звикли мимоволі,
Як до ярма — спаровані воли.

З усім уже й змирилися самі,
И збраталися:

Коли окраєць житняка
Мені, було, давала мати,
Я мусив спершу показати,
Чи не брудна моя рука.
Як жебраки, ішли не раз
Голодні, чорні переднівки, –
І хліб святим ставав, бо

Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.

І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний

Йому не вірили — і розп’яли
За те, що він шукав у них довіри,
Цинічно душу мацали, коли
Воскрес,— бо де ж повірять маловіри?

І пальці пхали в рани, й крадькома
З підозрою