Іван Гнатюк

Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух, —
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.

Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,

І дні, і літа пропливають поволі,
Як хмари осінні — холодні, сумні,—
Сухоти, як шашелі, точать в неволі
Застуджені груди і душу мені.

Мабуть, у снігах, за півсвіту від

Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.

Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні,

По радіо — сцени баталій,
Нема ні спокою, ні сну, —
Замучені в’язні — і Сталін
У рамці на цілу стіну.

Бліді, наче проскури, лиця,
Цитати з газетних статей, —
Вже з

Він завжди в образі пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в’юн,
Що вдача в нього — круглобока.

За вітром часу легкома
Він повертається, як флюгер,

Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху, —
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам’ять струхліє потроху.

Перевелись повір’я і

Сутеніли сутінки над Львовом,
І у вікнах сполох полотнів.
Навіть леви поглядом шовковим
Ластились, здавалось, до панів.
Ботокуди мріяли про вілли,
Ботокуди мітили в чини,

Зчовганий, порепаний, побитий –
Сучкуватий батьківський поріг…
Поклонись, скажи йому
“добридень”,
Бо твоє імення він зберіг.
Бачиш: на лиці його, як шрами,
Вічність

Як не жилось мені — не заздрив я нікому,
Я тільки ним живу і житиму незмінно, —
Воно мені — як хрест, але я весь у ньому —
В твоєму імені святому,
Україно.

Пухкий сніжок, мов клаптиками вати,
На мокру землю стелиться до ніг,
А день такий, що тільки сумувати,
В німій журбі вітаючи той сніг.

Дивлюсь на гори — щойно зеленіли
І вже

Ще тільки сіріє, а рання синиця,
Присівши на грати, вже будить мене, —
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворі й вітрець не війне.

Як дома, бувало, схопився

Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..

Тарас Шевченко

І околів божественний тиран,
Создавший благоденствіє в Росії,
Але про

Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам’яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.

Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що

Серед поля, де не видно
ані цятки навкруги,
височіє непохитно
дуб, закутаний в сніги.

Як повіє люта хуга —
не сховаєшся ніде,
але дуб, мов козарлюга,
навіть вусом не

І де він взявся — той приблуда,
Той дикий голуб-вокаліст? —
Прибився поночі — і будить
Усіх, воркуючи до сліз.

Вже третю ніч, як одержимий
(Співак — без публіки й жюрі),

Моїй матері

Вона добра ні крихітки не мала,
Зате уволю — злигоднів та лих, —
На панському і сіяла, і жала,
Гаруючи на кривдників своїх.

А взимку ледь приходила до

Так довго ми пліч-о-пліч прожили,
Караючись у каторжній сваволі,
Що вже й до горя звикли мимоволі,
Як до ярма — спаровані воли.

З усім уже й змирилися самі,
И збраталися:

Як нещасний старець, у сухотницькій зморі,
Збайдужілий до світу й свого майбуття,
Я з неволі, немов з катастрофи на морі,
Повернувся, уздрівши загробне життя.

Я вже був

О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш, —
Ти линеш, як мева,
Сріблисто-рожева,
Не чуєш ні болю,
Ні туги — без меж.

Колись

Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.

Бачу, як журавлики з паперу
Рятівними птахами