Іван Гнатюк

Як боляче сяють у пам’яті храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями,
Бува, обертають в румовища їх!

Жадаючи слави, ті виродки й нині
Готові

Вже до сотні — рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку, —
Всі такі непоштиві, що він спересердь
Через них і на смерть нарікає всіляко.

Ледь укупці

Триптих

1. Мати

В ім’я ідеї — матір до стіни,
Перед холодне дуло карабіна.
Але в очах — ні жалю, ні вини,
Його душа — як статуя

У терновій славі й самотині,
Звикнувши до злиднів та нікчем,
Як святий пустельник у яскині,
Жив поет, зацькований царем.

Жив у самозреченні, піднявши
Над собою Слово, як

Як дикий тур — нестримний, вольовий,
Наділений хоробрістю й красою,
Він не одному шапку з голови
Здійняв зухвало разом з головою.

Дарма, що був із роду пастухів,
Фракієць,

Гей, одчайдухи заячого стиду,
Ви, що наїли душі горобині,
Чи чули щось ви про Епіхариду —
Жону, що стала вільною з рабині?

То діялося в Римі. За Нерона.
Не до лиця їй,

І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова, —
Прийшов і в поглядах львів’ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому, —

Її засудили на страту. Амінь.
Сьогодні і спалять в пекельнім Руані.
За те, що зрадливі і ниці самі,
Вони не простять непокірливій Жанні.

Вони не допустять, щоб діва проста
В

Дзвонять дзвони на телеекрані,
Б’ють на всі церковні голоси, —
Світ завмер і слухає весняні
Переливи їхньої краси.

Їхні тони вилиті з любові
І тривоги — чуєте їх дзвін?

Я люблю свою хату,
і подвір’я, й садок,
де і сонця багато,
і в жару — холодок.

Тихо й затишно. Квіти
коло хати цвітуть,
і невтомно все літо
бджоли в цвіті

Вже й май минає, а на горах
Сніги у пояс – як взимі, –
Нема ніде таких суворих
Картин, як тут, на Колимі.
Тайга. Безлюддя. Безголосся.
Здається, й висілок спустів.
Над

Коли окраєць житняка
Мені, було, давала мати,
Я мусив спершу показати,
Чи не брудна моя рука.
Як жебраки, ішли не раз
Голодні, чорні переднівки, –
І хліб святим ставав, бо

Скіфи, гуни – вимерлі епохи,
Все земля сховала в глибині,
Тільки форми зовнішні –
розкопки
Крізь віки показують мені.
Прагнули. Надіялися. Снили.
А який фінал всьому –

Сутеніли сутінки над Львовом,
І у вікнах сполох полотнів.
Навіть леви поглядом шовковим
Ластились, здавалось, до панів.
Ботокуди мріяли про вілли,
Ботокуди мітили в чини,

Зчовганий, порепаний, побитий –
Сучкуватий батьківський поріг…
Поклонись, скажи йому
“добридень”,
Бо твоє імення він зберіг.
Бачиш: на лиці його, як шрами,
Вічність

Боже, скільки розвелося
В нас пророків та вождів! –
Їхній галас стоголосся
Вже всіма заволодів.
Перед змученим народом
Кожний в’ється, наче в’юн,
Заливається рапсодом
З

Безслідно зникнуть блазні та витії –
Німі актори жестів та гримас,
І тільки дух одвічної стихії
Пребуде, Богом зісланий до нас.
Ще в чорні дні татарського потопу
Він захистив

І хто він, хто він?
Хоч почервонів би,
У ярма в’язи пхає доброхіть.
Не віл, а раб, що протягом століть
Несе ті ярма з легкістю, як німби.
Ні сорому, ні болю. Каяття
Йому

Шукаю стежки вічного життя.
Була й нема – ні натяку, ні сліду.
Перетворилась, видно,
в Атлантиду
Нездійснених надій. У небуття.
Куди ж тепер – на старості –
без

Як тяжко ждати смерті
щохвилини!
Коли прийде – ось-ось
чи через день?
Дивлюся в рідні очі України,
Яка мене у вічність проведе.
Благословить, як мати, на дорогу,
Я Нею