Іван Гнатюк

Я особовим номером навік,
Немов тавром, позначений цинічно —
І не на те, щоб з каторги не втік,
А щоб, як страм, носив його публічно.

Мені той номер даний як ім’я
І як лихе

Дзвонять дзвони на телеекрані,
Б’ють на всі церковні голоси, —
Світ завмер і слухає весняні
Переливи їхньої краси.

Їхні тони вилиті з любові
І тривоги — чуєте їх дзвін?

Як дикий тур — нестримний, вольовий,
Наділений хоробрістю й красою,
Він не одному шапку з голови
Здійняв зухвало разом з головою.

Дарма, що був із роду пастухів,
Фракієць,

Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.

Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?

Не раз, повернувшись з роботи й, мов камінь,
Упавши скраєчку тривожного сну,
Я довго ще слухаю стомлений гамір,
Що кане зі мною у тишу нічну.

І мрію про волю, про рідну

«Жди меня, и я вернусь».

К. Симонов

Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу, —
Доки ти ждатимеш — я не загину,
Я переможу судьбу.

Жди, хоч

Холодний край. Концтабір. І навколо
В два чоловічих зрости — частокіл.
Недремні вишки й поверх частоколу
Колючий дріт, натягнутий навкіл.

То світ людського розпачу і

Посвітлішали хмари, зігріті весною,
І над горами гливий туман посвітлів, —
Вже й колимська зима не здається страшною,
Зм’якла сила її — ні завій, ні вітрів.

Хоч ночами ще

Моїй дружині

1

На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.

І посвітліли темні

Її засудили на страту. Амінь.
Сьогодні і спалять в пекельнім Руані.
За те, що зрадливі і ниці самі,
Вони не простять непокірливій Жанні.

Вони не допустять, щоб діва проста
В

Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.

Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть,

Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.

І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі

Як тяжко дихати — задуха
І кашель. Ока не зімкну.
Так надриваюся, мов глухо
Товчу обухом об стіну.

Чи то застуда, чи сухоти
За груди знов мене беруть? —
Уже не раз

Вечірній Львів, і знічена колона,
І конвоїри з псами — не втекти, —
Діждалися товарного вагона
І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —
До грона

Зачинене вікно. Дереворит
Із контурами сірого пейзажу.
І шахівниця вимощених плит.
І гнізда ватри, схожої на сажу.

І чорна туга… Лину крізь вікно,
Як птах із неба — коміть

…І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.

Ліна Костенко

Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в

1
Недавно ти була ще молодою,
А вже стоїш похилена й сумна,
Як та верба,
що гнеться над водою
І срібним цвітом віття запина.

Стоїш — і сльози капають у воду,
І боляче

І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова, —
Прийшов і в поглядах львів’ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому, —

Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.

Хати — як мертві мамути, німі,
Не пізнаю їх

Космічна швидкість, атом, рок-н-рол —
Щось незбагненне звихрило епоху, —
Вже ні старих повіток, ні стодол,
Дивись — і пам’ять струхліє потроху.

Перевелись повір’я і