Іван Гнатюк

І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова, —
Прийшов і в поглядах львів’ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому, —

…І сходить над Дніпром
гірка зоря-полин.

Ліна Костенко

Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в

Ти даремно скаржишся, їй-богу,
Не міліє мовне джерело,
А якщо намулом затекло,
То себе винуй, а не епоху.

Закоти рукава — ти ж поет,
Прочищай, бо хто ж його прочистить?

І де він взявся — той приблуда,
Той дикий голуб-вокаліст? —
Прибився поночі — і будить
Усіх, воркуючи до сліз.

Вже третю ніч, як одержимий
(Співак — без публіки й жюрі),

Холодний край. Концтабір. І навколо
В два чоловічих зрости — частокіл.
Недремні вишки й поверх частоколу
Колючий дріт, натягнутий навкіл.

То світ людського розпачу і

По радіо — сцени баталій,
Нема ні спокою, ні сну, —
Замучені в’язні — і Сталін
У рамці на цілу стіну.

Бліді, наче проскури, лиця,
Цитати з газетних статей, —
Вже з

1
Не можу віри йняти, що однині
Я більш не раб. Не страшно і сухот.
Вже не помру в неволі на чужині,
Де каторжан закопують, як скот.

Не буду більше молотом лупати

Зчовганий, порепаний, побитий –
Сучкуватий батьківський поріг…
Поклонись, скажи йому
“добридень”,
Бо твоє імення він зберіг.
Бачиш: на лиці його, як шрами,
Вічність

Зачинене вікно. Дереворит
Із контурами сірого пейзажу.
І шахівниця вимощених плит.
І гнізда ватри, схожої на сажу.

І чорна туга… Лину крізь вікно,
Як птах із неба — коміть

З погідними думками на чолі
Я йду собі ходою пілігрима,
Іду, хоч очі — гострі, мов шаблі,
Услід мене просвердлюють незримо.

Іду й дивлюсь на сонце, на сади
(Звикають же,

Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..

Тарас Шевченко

І околів божественний тиран,
Создавший благоденствіє в Росії,
Але про

Посвітлішали хмари, зігріті весною,
І над горами гливий туман посвітлів, —
Вже й колимська зима не здається страшною,
Зм’якла сила її — ні завій, ні вітрів.

Хоч ночами ще

Були у мене сумніви і драми,
Я в суть життя по-своєму проник,
Аби колись, як взорами рушник,
Його у віршах вишити словами.

Я добираю в кольорі слова —
Червоні й чорні,

Нема — як муки ностальгії,
Нема — як смерть на чужині, —
В тривожних споминах — завії
Ще й нині плачуть по мені.
Без ріски в роті — на поталу
Голодній тузі та зимі,
Як

Коли в життєвому циклоні
Знемога душу обійма
І думи — зморені і сонні,
Ти йдеш — і падаєш сторчма…
Ти сам-один, і снігом суне,
Проте іди,
іди,
іди,
Хоч сніг

Букети слів, яскравих як гвоздики,
І мед усмішок — солодко-масних,
І суєта, і тлум багатоликий, —
О, як ми легко гинемо у них!

Послухаєш чи глянеш — не людина,
А дух святий —

Уста отверзлися — і слово,
Лихим безбатченкам на зло,
Глаголом істини раптово,
Як зерно в грунті, ожило.

І хоч те слово ще не всюди
Пробилось ростом крізь броню,
Хоч злі

О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш, —
Ти линеш, як мева,
Сріблисто-рожева,
Не чуєш ні болю,
Ні туги — без меж.

Колись

Ще тільки сіріє, а рання синиця,
Присівши на грати, вже будить мене, —
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворі й вітрець не війне.

Як дома, бувало, схопився