Іван Гнатюк

Я без любові нидію і гину,
Закинутий в холодну чужину,
Мабуть, я в тому холоді й засну,
Не відігрівши серця до загину.

Я дотепер пізнав лише полинну
Гримасу долі — каторгу

Я сам-один у камері кромішній,
Немов живцем похований в труні,
Вже наді мною, мабуть, і вві сні
Не зглянеться ні доля, ні Всевишній.

Перебираю спомини й невтішні
Тюремні думи

Як боляче сяють у пам’яті храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями,
Бува, обертають в румовища їх!

Жадаючи слави, ті виродки й нині
Готові

1
Недавно ти була ще молодою,
А вже стоїш похилена й сумна,
Як та верба,
що гнеться над водою
І срібним цвітом віття запина.

Стоїш — і сльози капають у воду,
І боляче

Я особовим номером навік,
Немов тавром, позначений цинічно —
І не на те, щоб з каторги не втік,
А щоб, як страм, носив його публічно.

Мені той номер даний як ім’я
І як лихе

Серед гір і заметів Колимського краю,
Де морози у зашпори й душу беруть,
Вже сім літ я задарма в неволі караюсь,
Вісімнадцять попереду ждуть.

Та неволя, мов п’явка, припала до

Безслідно зникнуть блазні та витії –
Німі актори жестів та гримас,
І тільки дух одвічної стихії
Пребуде, Богом зісланий до нас.
Ще в чорні дні татарського потопу
Він захистив

І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.

І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І

Не весна, а дивна плутаниця,
Холод пробирає до кісток, —
Вербне свято — й хоч би для годиться
Десь пробилась брунька чи листок.
Замерзають птахи перелітні,
І душа до тіла

Я прокидаюся рано —
Й зразу, хоч ще не встаю,
Тільки спросоння погляну,
Бачу матусю свою.

Мати — досвітня пташина,
З досвітку віч не зімкне,
Ходить по хаті навшпиньки,

Дзвонять дзвони на телеекрані,
Б’ють на всі церковні голоси, —
Світ завмер і слухає весняні
Переливи їхньої краси.

Їхні тони вилиті з любові
І тривоги — чуєте їх дзвін?

Як домовина — темна і страшна
Ця камера в два метри довжиною, —
Зроблю лиш крок — і вже переді мною
Стоїть стрімкою кручею стіна.

Ані стільця, ні нар — лише з вікна
Квадратик

Полинула пісня під звуки гітари —
І пружно забилось у серці життя, —
Я чую його непокірні удари,
Що будять в неволі святі почуття.

А пісня, мов чайка, і квилить, і плаче,
Під

Уже сніги розтанули, і серце
Прокинулось — печальне і сумне.
В неволі час невидимо несеться,
Як вітер, з ніг збиваючи мене.

Воно й не дивно — каторжне знущання
Й неситий

Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі —
Моє трагічне покоління.

І чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху —
Жило, тамуючи

Так і сплю — з тривожними очима,
Слухаю, як серце стукотить,
Як всю ніч нечутно і незримо
Вісь Землі в Чорнобилі скрипить.

Бачу, як журавлики з паперу
Рятівними птахами

Наївні сцени завченої ролі —
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня.

Вони мені — як ноші подорожні,
Нелегко їх теліжити в

Карпатський ліс прийняв мене – як сина,
Сховав у рідний затишок смерек, –
І щось у горлі стало поперек,
Болить у серці кожна смеречина.

Нема повстанців. Зникли. Верховина
У

Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.

Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть,

Моїй дружині

1

На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.

І посвітліли темні