Ігор Січовик

— Нащо тобі здалась папуга, Раю?
— Із нею веселіше жити в місті:
Вона за день слів десять вимовляє,
А чоловік єдине слово: «Їсти!»

— Так, був застій парадно-урочистий.
Ніколи не забути нам ту пору.
Але не всі стояли пнем на місці.
Наприклад, я — ішов… по службі вгору.

— Що там людині треба:
Трохи землі і неба…
— А ще, — хтось додав із досади, —
Хоч би якоїсь посади…

— Мої книжки, — хваливсь поет роками, —
Читати треба тільки між рядками.
Я клюнув на отого черв’ячка,
Та не знайшов у книжці ні рядка…

Цей еталон ще досі не зника,
Хоча давно несе в собі загрозу:
Чому за довжиною язика
Ще досі ми вимірюємо розум?

Осли синка (ну що ти вдієш тут!)
Загнали у медичний інститут.
Гадали, що одержить він диплом
І стане найученішим ослом.
Однак про нього кажуть нині,
Що він баран у медицині.

— Навіщо сина ти, Павлушо,
В колгоспний сад послав по груші?
— Чи не вважаєш, жінко, ти,
Що я по груші маю йти?

Він, кажуть, мав колись авторитет,
На всіх алеях красувавсь його портрет.
Щодня на зборах і в президіях маячив,
Лиш на роботі колектив його не бачив.
Тому в бригаді, де усі

Нам і сьогодні ревізор
Потрібен дуже,
Який би витурив з контор
Всі мертві душі.

Ми друга мали.
І от досада:
Його забрала від нас…
Посада.

Двадцять років без перерви
Лікував я власні нерви.
Біля мене через нерви
Лікарі, як мухи, мерли.

— Справедливість, — Юхим репетує, —
В нас існує, але не для всіх.
Хто повітряні замки будує,
Не буває претензій до них.
А мені — я різниці не бачу —
Десять років дали на суді

Місяць з’явився на небі,
В гості зайшов я до тебе…
Діти поснули малі –
Люлі–люлі…

Зайчик приліг на подушку,
Вкрився м’якесеньким вушком.
Морква лежить на столі –

Буду до самого ранку
Оберігати Оксанку,
Щоб не змогли чаклуни
Викрасти в дівчинки сни.
Мов чарівник, я все вмію:
Хмари над нею розвію,
Грім і дощі зупиню,
І захищу від

Ти, нарешті, дочекалася мене.
Знаю я, ніхто без мене не засне.
А коли тебе присплять мої пісні,
То ми разом помандруєм уві сні
Понад полем, понад лісом, над людьми‚
Буду я

Ми з тобою нерозлучні цілий день.
Проспівали, мабуть, більше ста пісень.
Ми награлися ляльками і м’ячем,
Ще й на вулиці промокли під дощем.
Потім квітів назбирали на вінок,
І

На городі я сапав,
дві морквини відшукав.
З’їм одну я, ну а другу
я віддам зайчатку – другу.

Качан – синок зібрався спати…
Його взяла капуста – мати,
зняла півсотні сорочок
й поклала спати на бочок.

– Помідоре, ти не хворий –
Весь зелений і змарнів?..
– Ні, – промовив помідор нам
І чомусь почервонів.

На городі, наче пан
походжає баклажан.
Запитали його дині:
– І чому ви, дядьку сині?
Може, ви замерзли влітку?
Баклажан сказав сусідкам:
– Не страшні тепер мені
ані