Ігор Січовик

Ходить котик тишком-нишком,
Упіймав сіреньку мишку.
Вгору він хвоста підняв
І промовив гордо:
– Няв!

На порозі Оля плаче.
Поряд – курка кудкудаче:
– Ну чого ти плачеш?
– Та хіба не бачиш?
Тата й мами десь нема –
Я лишилася сама…
– Не сумуй, не плач, малятко,
Вечоріє –

За сніданком Юра Віту
Поучав, як старший брат:
– Добре виховані діти
Не ковтають виноград,
Не запізнюються в гості
І не їздять без квитка,
Прибирають вранці постіль,
Не

Осли синка (ну що ти вдієш тут!)
Загнали у медичний інститут.
Гадали, що одержить він диплом
І стане найученішим ослом.
Однак про нього кажуть нині,
Що він баран у медицині.

В мене родичів багато:
Баба Настя, дід Вадим,
Дядько, тітка, мама, тато,
А от я у них – один…

Пожовкло листя і трава –
І я вступив в свої права.
З дитинства до роботи звик:
Я садівник, орач, двірник.
Шаную дуже чистоту –
Зриваю листя і мету
З своїми

– Я у весни – останній місяць.
Її я славлю, як поет.
І, мов художник-живописець,
Малюю травами портрет.
Ще й покриваю ніжним цвітом
Закучерявлені сади,
Щоб працьовиті

На городі, наче пан
походжає баклажан.
Запитали його дині:
– І чому ви, дядьку сині?
Може, ви замерзли влітку?
Баклажан сказав сусідкам:
– Не страшні тепер мені
ані

Іди, дощику, іди
На городи і сади,
На хлоп’яток і дівчат,
На гусей і каченят,
Щоб усе навкруг росло
І родило, і цвіло.
Іди, дощику, іди,
Не шкодуй для нас води!

Випав сніг лапатий,
Вибіг зайчик з хати:
– Це ж бо диво з див!
Мамо! Глянь навколо:
Хтось по всьому полю
Молоко розлив!

Дорікала мама синові:
– Ох, який скупий ти, Гнатику!
Чом горішками не ділишся
Із бабусею і братиком?
– А нащо мені ділитися? –
Каже мамі син по щирості, –
У бабусі зуби

Відпустив Юрко корову
Погуляти у діброву.
Йшла корова під мостом‚
Розганяла мух хвостом.
Як напаслася в діброві –
Молоко несла Юркові.
Йшла‚ пихтіла‚ як вулкан‚
Терлась

Цей еталон ще досі не зника,
Хоча давно несе в собі загрозу:
Чому за довжиною язика
Ще досі ми вимірюємо розум?

Не тварина – дивина,
Вкрита панциром вона.
Черепаху просять дітки:
– Покатай нас трохи, тітко!

В небі ластівка летить,
З вітром листя шелестить,
Воду п’є лелека.
Сонце палить.
Спека.
Дозріває жито.
Яка пора? ЛІТО!

— Знову мокрі черевики?!
Лає Вітю мати.
Ти, мабуть, в усіх калюжах
Встигнув побувати?
— Що ви, мамо,— каже Вітя,
Не хвилюйтесь дуже,
Ще й на завтра залишилось
Чотири

Сьогодні Киця встигла зранку
Поїсти рибки і сметанки,
Водички чистої напитись
І заходилась чепуритись.
Вона собі помила ротик
Антени-вуса і животик,
Чорнявий носик, гострі

Зазирнув я в дзеркальце,
Запитав:
– Хто це?
Пояснило дзеркальце:
– Це твоє лице.
– Руки де поділися?
Ноги мої – де?
Щось я їх не бачу
В дзеркальці ніде…
– Міг

Літака спитав Лелека:
– Ти куди летиш?
– Далеко:
в Україну – рідний край!
– То, будь ласка, помахай
Над моїм гніздом-селом
Хоч однесеньким крилом!

Красивий, щедрий рідний край
І мова наша солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься Україна.