Ігор Січовик

Україна! Слово незабутнє.
Ти моє минуле – славна Русь.
Ти моє сьогодні і майбутнє,
Бо твоїм я іменем зовусь!

Нам і сьогодні ревізор
Потрібен дуже,
Який би витурив з контор
Всі мертві душі.

Цей еталон ще досі не зника,
Хоча давно несе в собі загрозу:
Чому за довжиною язика
Ще досі ми вимірюємо розум?

Серед поля стоїть хлопчик
по коліна у траві,
позолочений віночок
має він на голові.
і до вечора за сонцем
обертається навкруг…
Здогадалися ви, хто це
і як зветься сонця

Дощ раптом стих, зросивши землю,
Заскрекотів комусь лелека,
І над Дніпром могутнім, древнім.
З’явилась, наче міст, веселка.

І я тоді заговорив:
– Скажи мені, веселко

— За що виводила бабуся
Тебе з комори, непослухо?
Зізнайся чесно!
— Зізнаюся:
За ліве вухо.

— Знову мокрі черевики?!
Лає Вітю мати.
Ти, мабуть, в усіх калюжах
Встигнув побувати?
— Що ви, мамо,— каже Вітя,
Не хвилюйтесь дуже,
Ще й на завтра залишилось
Чотири

– Я у весни – останній місяць.
Її я славлю, як поет.
І, мов художник-живописець,
Малюю травами портрет.
Ще й покриваю ніжним цвітом
Закучерявлені сади,
Щоб працьовиті

Що вище сонце – довші дні.
Зима ховається в барлогу,
А я сестрі своїй весні
Встеляю травами дорогу.
Ще не прокинувсь ліс від сну,
Ще ручаї стежки вивчають,
А вже берізоньки

Він, кажуть, мав колись авторитет,
На всіх алеях красувавсь його портрет.
Щодня на зборах і в президіях маячив,
Лиш на роботі колектив його не бачив.
Тому в бригаді, де усі

Місяць на небі один.
Світить на Землю з вершин.
Сонце на небі одне –
Гріє тебе і мене.
Рідна Земля в нас – одна,
Всім нам, як мати, вона.

Обліпили квасолину
діточки її – стручки:
двадцять два маленькі сини
та ще тридцять три дочки.
Відійти не можна мама
ні туди ані сюди,
пригортає всіх руками –
захищає

Від спеки можна закипіти.
Я ж в холодочку не лежу.
Що брат не встигне доробити,
Те я йому допоможу.
Цвітуть довкола густо липи
І бджоли мед несуть в село…
Узимку чаю з

– Я відкриваю двері в літо,
Де теплим сонечком зігріто
Повітря, небо, землю, води,
Де все росте і плодородить.
Й мені дістанеться роботи:
Лише встигай бур’ян полоти
І

В небі ластівка летить,
З вітром листя шелестить,
Воду п’є лелека.
Сонце палить.
Спека.
Дозріває жито.
Яка пора? ЛІТО!

Пожовкло листя і трава –
І я вступив в свої права.
З дитинства до роботи звик:
Я садівник, орач, двірник.
Шаную дуже чистоту –
Зриваю листя і мету
З своїми

Не встигла осінь відпочити,
Пройтись лісами і садами,
Все листя їй позолотити,
Намилуватися плодами,
А вже земля про літо мріє.
І я спішу її зорати,
Щоб золотим зерном

— Навіщо сина ти, Павлушо,
В колгоспний сад послав по груші?
— Чи не вважаєш, жінко, ти,
Що я по груші маю йти?

Вихвалявся в лісі заєць:
– Я найдужчий в світі звір,
Бо найкращий маю зір
І найшвидше… утікаю.

Я – часник,
лікар – чарівник.
Від мене болячки
втікають навскачки,
зате люди
шанують всюди,
бо я до борщу
пампушки мащу,
здоров’я бажаю
і урожаю!